Богдан ВоеводинКемпи. Просте слово, яке стало трендом останніх 2-3 років. Нарешті поціновувачам велокультури стала зрозуміла ідея проведення виїздів на декілька днів чи навіть тижнів у іншу країну саме з ціллю кататись. Можливо це пов’язано з ростом матеріальних можливостей, можливо з появою великої кількості різноманітних пропозицій на ринку. І так, фактично у нас почав формуватись ринок «велокемпів». Стосовно термінології, то я пропоную зупинитись саме на такому слові, для простоти сприйняття. Ви зібрали компанію однодумців і поїхали катати по Греції? Приїхали на Кіпр з ціллю спортивних тренувань? Вирішили довіритись досвідченим організаторам і погнали кудись у теплі краї з метою добряче покататись, познайомитись з країною, помилуватись природою і прекрасно відпочити — усе це буде кемпом. Доречі, найпопулярніші пропозиції на 2018 рік я оглянув в окремому матеріалі, гадаю він стане вам у нагоді при виборі. І звісно ж, я не зміг не скористатись нагодою поїхати в один з таких кемпів.
PowerCamp Tenerife
Знайомтесь, це Діма Шилюк і Паша Морозов. Саме вони є ідейними натхненниками та організаторами PowerCamp. Концепція сформувалась спонтанно і дуже влучно — створити проект для активної відпустки.
********
Знаєте, на моменті написання цього абзацу я поліз уточнювати інфу на сайт та фейсбук PowerCamp, щоб ніде не допустити неточності. Але так не правильно. ПаверКемп не про фактаж, і не про цифри. Це проект, в основі якого лежать виключно емоції. І дружба.
Тож до біса фактаж.
********
Первісно ідея виникла у Діми. І вона була надзвичайно проста — дати охочим змогу провести відпустку не у звичному форматі номер—їдальня—пляж—їдальня—бар—номер, а надати змісту. Концепція «змісту» була доволі проста: активний відпочинок. А саме поєднання у рівних частинах:
Вело катка по чудових місцях навколо Європи — комфортне проживання — велика культурна програма — щоденне спілкування учасників у форматі дружньої вечері.
Звучить як дуже крутий план. І простий. Але, як виявилось, на момент створення PowerCamp на ринку України ніхто взагалі не пропонував подібний формат розваг. Дослідження сегменту кемпів показало, що переважна більшість робить акцент саме на спортивну складову. У такі заїзди приїздять учасники для потужної розкатки і набору бази перед початком сезону. Що тягне за собою сильний перекос у сторону «табору спортивного режиму» — навантаження, тренування, мінімум вільного часу, відсутність нормально організованого дозвілля, переважно спартанські умови проживання. Що тягне за собою недоречність привозу сім’ї та інші обмеження.
Отже ідея PC має потенціал. Але сама по собі ідея в сучасному світі нічого не вартує. І тут на сцену виходить вже Паша. Організаційні здібності цієї людини виходять далеко за рамки середнього. Він має великий досвід роботи у сфері HoReCa (наприклад багато хто знає його ресторан Dragee), не перший рік організовує бігові змагання в рамках проекту Gonka (так, це вони проводять новорічний Йоль та нічний забіг у Вишгороді), а прямо зараз запускає власну саклінг студію Hardio. І закрутилось.
Окей, активний відпочинок. А що нам для цього потрібно?
Локація! Тут все просто — нам пощастило проживати не дуже далеко від Європейських культових веломісць з можливостями космічного вертикального набору висоти. Італія, Іспанія, Португалія. Тенеріфе трохи далекувато, але не смертельно. Переліт у дані локації стане у 300-400 євро. А якщо постаратись і завбачливо зпланувати логістику, то можна ще євро сто зняти.
Добре, а хто буде відповідати за тренувальну програму. І тут виявилось, що ефективніше запросити людину ззовні, бо одночасно і організовувати весь кемп, і тренувати учасників надзвичайно важко. Так перший сезон PowerCamp «спортивним батьком» паверкемпівців став Володимир Старчик — у минулому професійний велогонщик італійської про-континентальної команди Amore&Vita, а зараз тренер команди Trevi giani phonix.
На другий рік, враховуючи кількість поціновувачів тріатлону, організатори залучили до тренувальної роботи Юру Клима, відомого профіка, багаторазового айрона. Юра представляв Україну на чемпіонаті світу з Ironman у Коні.
Розміщення кемпівців — надважливий пункт. Людина, яка активно проводить день, повинна мати змогу нормально відпочивати і гарно харчуватись. Отже варіантів не багато — або хороший готель зі сніданками, або комплекси типу «апартаментів» з кухнею та близьким розташуванням маркету. Основна частина учасників проживають у 4**** готелях з максимальним комфортом, але можна обрати і варіант апартаментів, що додасть трохи гнучкості, але змусить кожного дня думати про приготування їжі.
Дозвілля. Якщо ви організовуєте кемп на початку сезону (весною чи наприкінці зими), то ви фізично не можете зробити всі дні ходовими. Інакше до кінця тижня просто вкатаєте учасників в нуль і на користь це точно не піде. Отже потрібно робити дні відпочинку. Але сидіти в номері чи киснути на пляжі не дуже прикольно. Відповідно на кожній локації є 3-4 знакових місця та екскурсійних програми, які точно будуть цікаві усім.
Звучить як вивірений і нескладний рецепт. Давайте перевіримо, чи працює він 🙂
Богдан летить на Тенеріфе!
3 березня (день 0 — приліт)
З самого вечора переддня вильоту я на голках. Київ засипаний снігом до вікон перших поверхів. Дороги ледь чистять, всі в стані анабіозу. Тому пакуючи сумку, я постійно моніторив метеорадар та погодні сервіси.
Доречі про пакування, до цього процесу я мав підійти дуже розважливо. Так сталось, що я зміг визначитись з планами на поїздку буквально за 2 тижні до відльоту. І Боги авіаперельотів зробили так, що вдалось взяти квитки сильно дешевше, ніж їх брали інші учасники майже за півроку. З одним але — з опцією «ручна кладь». Отже все необхідне потрібно зпакувати максимально компактно. А пакувати треба багато!
Враховуючи мету поїздки, я віз ноутбук, фотокамеру, два об’єктиви, ширококутну екшн-камеру, зарядки до них та карти пам’яті. З одягу я взяв 3 комплекти велоформи (2 Craft та 1 Sugoi), так як не зрозумілі були можливості по пранню і сушці; 7 пар шкарпеток (включаючи веломоделі від Craft та X-Socks), білизну, шорти, декілька футболок і пару штанів. Додамо сюди куртку, худі та джинси, які я одягнув в літак. Плюсуємо сюди шосейні велотуфлі, педалі, перчатки, пульсометр, велокомп Lezyne з кріпленням, мультитул, коробку з контактними лінзами, очні краплі, велоокуляри Julbo, пачку таблеток (магній, аспаркам, вітаміни). Кинемо на цю купу засоби гігієни і зверху покладемо зарядне для телефону, купу кабелів, павербанк, документи на поїздку та електронну читалку. Я передати вам не можу, якими правдами і неправдами пакував все це. В результаті вийшло дві сумки — основна дорожня від Gud та маленька фотосумка. Прикол гудівської сумки у бокових стропах, які після пакування щільно затягуються, що дозволяє запхнути її у спеціальні каркаси, які контролюють розмір ручної кладі. Я пробував «мірялки» різних авіакомпаній, усюди влазила, хоч і з певним зусиллям.
Але при цьому, сумка важила кілограм 12 і було дуже стрьомно проходити контроль. На щастя обійшлось. До того ж, пробіжіться по списку речей вище. Ви не знайдете там шолома. Було вирішено не везти таку об’ємну річ за 3 000 км. Тим більше, що на Тенеріфе прокат нормального шолому обійдеться десь у 7-10 євро. Цілком прийнятна ціна, як на мене.
Тож все зпаковано, я одягнутий і дуже нервую. Враховуючи погодні умови, вирішено було вирушати в аеропорт «Київ» щонайменше за 5 годин до вильоту. На випадок повної неадекватності погодних умов. Викликаю Uber і тут вдача посміхається ще раз. До мене приїздить Олексій. На ліфтованому L200. Мати рідна… 12 ночі, Повітрофлотський проспект. І ми, входимо боком у поворот по сніговій каші під мелодійні звуки AC/DC. Тож побоювання щодо дороги виявились марними. Лишилась недовіра щодо безперебійності роботи аеропорту, які також розвіяв водій-Олексій: «Чули, сьогодні Порошенко виступав? Сказав, що погодні умови не будуть перешкоджати роботі транспортної системи. На нараді якійсь. Тож вони все чистять аж гуде:))))))». Висадив мене у термінала і зник у заметілі.
Я вперше відлітав з жулянівського аеропорту. І «Київ» справив на мене надзвичайно позитивне враження. Набагато більш доброзичливі співробітники, навіть на пунктах догляду. Якась камерна атмосфера і приємна компактність усього. Пройшовши всі необхідні формальності, я сів дописувати статтю по БайкЕкспо.
Відкривають гейт на посадку. Проходжу контроль, виходжу на вулицю до автобуса і майже сивію. За 3 години сидіння в аеропорту вітер став шаленим, а заметіль перетворилась у справжню сніжну бурю. Але що характерно — по злітно-посадковій смузі та під’їздах до неї кружляє з десяток потужних снігоочисників. Нормально служби працюють.
Заходячи на трап, мені давно не було так стрьомно сідати в літак. Бо реально все занесене сніговою масою, а з самого трапу тебе тупо здуває і доводилось пригинатись, що борт хоча б трохи захищав від вітру. Гадаю, це так Київ хотів підкреслити контраст між зимою і місцем призначення 🙂 Особливої пікантності додавали літні кросівки, які я одягнув з огляду на брак місця в сумці.
Всівся на своє місце, чекаю доки усі пасажири розмістяться. Підходять жінка з чоловіком, середнього віку та протискуються на сусідні місця. Боковим зором, відмічаю, що обоє у флісках Mormot. «Наші люди» — промайнуло в голові.
Злітаємо!
Через 5 хвилин, боковим зором бачу, що жінка уважно на мене дивиться. Виймаю навушники.
— Перепрошую, можна одне питання?
— Звісно.
— А ви читаєте «Петр і Мазепу»?
— Іноді так, але не часто. Напряму не заходжу, проте періодично трапляється у стрічці Фейсбуку, тоді і підчитую.
— Охохо! Дім! Я виграла, тепер ти купуєш мені вечірню сукню. І неодмінно зі стразами!
Вибачайте, що так потурбували – це Діма, і він засновник Петр та Мазепа, а виданню сьогодні рівно 4 роки виповнилось! Ми забились, що я питаю будь-яку людину чи читає вона ПіМ, і якщо так, то я отримую сукню. Ви так інтелігентно виглядаєте, що я побилась об заклад — ви нас читаєте.
Тож, Дім, зі стразами, будь ласка!
Так я познайомився з Дмитром Подтуркіним, засновником інтернет-видання «Петр і Мазепа» та його дружиною. Цікаві виявились люди, теж летіли на Тенеріфе, але для каякінгу. Поговорили трохи про спорт, медіа та каяки. Тепер хочу і собі спробувати.
Так, як прямих рейсів Київ-Тенеріфе не існує, летіти необхідно через декілька міст. Я обрав найкоротший маршрут Alitalia, з пересадкою в Римі. Вперше був у цьому аеропорту і він вражає. Італійський до останньої плиточки! Так враження, що ти ходиш по величезному бутику, у якому тут і там розкидані гейти та чомусь багато людей у формі. І кожен магазин намагається виділитись на фоні конкурентів. Тут можна побачити наприклад 5-метрову люстру в магазині Bvlgari чи дічайших медуз у вітрині Gucci.
Дуже італійськими були і туалети — все направлене на красу. Автоматичні датчики заховані в глибині полиці, як цим усим користуватись наосліп неясно. Зато сімпатішно!
Грузимось у літак. Рим поливає дощем і не особливо радує краєвидом.
При посадці помічаю пасажира з великим рюкзаком IronMan.
— Привіт, ти не в PowerCamp раптом?
— Ага, туди 🙂
Екіпаж закриває люк і з динаміків лунає голос пілота:
Леді та Джентельмени. Сталось так, що сьогодні на Тенеріфе ломанулись тупо усі. Аеропорт не резиновий, тож наш виліт затримується на годину.
Кльовєнько. Значить сидимо і тупимо. Вирішив розважитись прочитанням традиційних журналів, що кладуть кожному пасажиру. А ТАМ РЕКЛАМУЮТЬ ЯКУСЬ ДИВИНУ!
Наприклад подушку-сплюшку для інтроверта. Засовуєш голову і уникаєш неприємних розмов.
Або ще крутіше — ручка та годинник з мініатюрною камерою і мікрофоном. Нагадаю, що за законодавством України подібні пристрої підпадають під поняття «спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації» і за їх використання та збут можна присісти на 4 роки (стаття 359 Кримінального Кодексу України).
І хіт програми — «черевики для путіна». Додають +7 зросту і +100500 ЧСВ.
Рівно за годину почали рухатись у напрямі злітної смуги. Вперше бачив чергу у 8-10 літаків, які злітають з хвилинним інтервалом. Дуже круто! І особливо крисиво, коли літак прискорюється в умовах зливи — виникає офігєнний водяний шлейф.
Пролітаючи над океаном, наближаючись до архіпелагу Канарських островів, починаєш розуміти, як далеко тебе занесло!
Тут дуже цікаві повітряні потоки, які створюють з хмар правильні симетричні малюнки.
З висоти, острів Тенеріфе виглядає дуже привітно — широкі дороги, хороші розв’язки, не дуже щільна забудова та багато зелені.
Вражає рельєф. Ми знижуємось, знижуємось. І я розумію, що до землі ще пристойна відстань, а гори вже височіють над тобою. Саме у цей момент я зрозумів, що легко не буде.
На виході з літака нас мало не здуло! Окей, тепло, сонечко, але ж вітер! Виявилось, що попередні два дні острів нормально так поливало дощем.
В аеропорту швидко зібрали усіх паверкемпівців та розташувались по машинах. Тут необхідно сказати про внутрішню логістику. Паша і Діма для кожного кемпа беруть у прокат авто, зазвичай мінівен чи універсал. Це дозволяє вирішити 90% транспортних питань, плюс ця машина використовується для супроводу. Але часто додатково авто беруть і інші учасники кемпу, щоб мати можливість вільно пересуватись. Враховуючи європейські ціни, це дуже вигідно. Як виявилось, прокат карбонового велосипеда коштує дорожче ніж взяти на той самий час авто B-класу. Ось така математика:)
Краєвиди на шляху до місця проживання (близько години від аеропорту до готелю) захоплюють. Дорога ніби прорізала острів, відкривши пласти породи, прорубавши тунелі та перестрибнувши глибокі урвища. Важко було їхати і не фотографувати це кожної секунди.
Протягом цієї короткої мандрівки я відмітив дві речі — ідеальність місцевого асфальту та несамовитість тенеріфського вітру, який добряче поривами шатав машину.
По приїзду, учасники розселились у два сусідніх готелі, а я поїхав на квартиру, яку займали Паша Морозов та Юра Клим.
Як на мене, то варіант з апартаментами ідеальний — ти маєш повну свободу у виборі графіку. Проживали ми у великому квартирному комплексі з обмеженим доступом сторонніх, великим басейном на території та приємним супермаркетом прямо біля входу. Наявність пральної машини, плити, духовки, холодильника, тостера, кавоварки, великого комплекту посуду, кухонних прибамбасів і чайника повністю покриває вимоги середньостатистичного відпочиваючого.
Декілька слів про місцину, де ми розташувались. Усе південно-західне узбережжя Тенеріфе покрите лінією маленьких містечок, які переходять одне в одне. Наша локація називалась Puerto Santiago, але більше цю частину острова асоціюють з Los Gigantes — величними скелями, які нависають над океаном (запам’ятайте цю назву, до них ми ще повернемось).
Все тихеньке, затишне. Основа забудови — декількаповерхові квартирні кластери та невеликі готелі. Людей не дуже багато, точніше навіть не так — всі люди правильно розкидані по лінії узбережжя, тож не виникає відчуття натовпу, навіть у вечірній прайм тайм. Проте є і проблемка. Якщо ви взяли авто на прокат, то легально його лишити буде важкувато, вільних місць для паркування обмаль.
Наприкінці «нульового» дня ми усі зібрались, щоб познайомитись і провести приємний вечір за келихом білого вина. І я маю сказати, що портрет середньостатистичного паверкемпівця вражає — вища освіта, престижна робота, 2-3 хобі окрім спорту, багато подорожує та має сім’ю. З кожним є про що поговорити та врешті решт це просто приємні люди. Це все є наслідком того, що PC і створювався як виїзд друзів, організатори зберігають ту атмосферу невимушеності і комфорту.
А на виході з готелю нас очікував вид на засинаюче місто та Атлантику…
День 1 (4 березня)
Виявилось, що у нас практично ідеальне розташування вікон у квартирі — з самого рання туди починає несамовито жарити сонце.
Цей факт має два слідування, причому позитивних — увечері квартира не нагрівається і вранці дуже легко встати на зарядку. А зарядки у ПаверКемпі щоденні 🙂 Що цілком логічно та вписується у концепцію активного відпочинку. Плюс більшість кемпівців сповідують релігію тріатлону, тож користуються кожною нагодою побігати.
Я теж декілька разів приєднувався, але не можу сказати, що це робило мене щасливішим…
Вранішня пробіжка закінчується розминкою, розтяжкою і вправами на офп. І все це на березі Атлантичного океану. Давайте, спробуйте навести приклад кращого активного початку дня!
Але ніякого примусу, дехто приходив просто за компанію подихати вранішнім бризом та помилуватись прибоєм.
А дивитись було на що. Я вперше бачив Атлантичний океан. Потужний, дещо неврівноважений, але величний. У поєднанні з берегом, сформованим потоками лави і чорним вулканічним піском це створює неперевершене поєднання.
У таких умовах стримати себе і не полізти після розминки у воду було неможливо! Що ми і зробили. Але океан тут головний, тож за 5 хвилин ми добряче отримали хвилями по жопках і декого навіть повозило по береговому камінні. Ось такий грайливий настрій був у Посейдона 🙂
До того ж, у Діми Шилюка в цей день був день народження, і на розминці його чекав сюрприз у вигляді велетенського напису на піску. Ніхто не зізнався у авторстві, але підозри впали на Владу.
Плюс Паша взяв на пробіжку дрона, тож ми ще й тестовий запуск здійснили — все працює, а значить можна розраховувати на круті кадри з велоетапів.
Поснідавши, ми зібрались на перший спільний виїзд. І тут потрібно сказати декілька слів про велосипеди. Паша, Діма та Юра, привезли з Києва свої велосипеди. Відповідно до розцінок Аліталії такий трансфер став їм десь у 100-120 євро. І ось тут саме цікаве. По усьому Тенеріфе розкидані точки прокату велосипедів, як шосе, так і мтб. Причому велосипеди зазвичай практично нову, актуального модельного ряду. Минулоріч паверкемпівці полірували дороги острова на новеньких джаянтах, а цьогоріч нам повинні були підігнати карбонові Kuota. Проте в останній момент щось пішло не так і коли ми вийшли на подвір’я готелю, то побачили виводок французських карбонових Look серії 765 OPTIMUM на 105 групі. 765 модель відноситься до класу ендуранс, тобто розроблена для більш комфортного переміщення на довгі відстані та по ненайкращих дорогах.
Прикол рами у використанні тришарової конструкції, при якій між двома рівнями карбону прокладений додатковий шар флексуючого матеріалу. Так пишуть на сайті, а в реальності велосипед вийшов жорсткішим за Specialized Roubaix та Cannondale Synapse. Трясло на ньому трохи більше, хоча для ідеальних тенеріфських доріг це взагалі не критично. У Лука виявилась інша цікава особливість, але про неї дещо пізніше.
І ось тут виявляється найцікавіше — ціна прокату. Тиждень катання на подібному велосипеді стане вам від 130 до 170 євро, в залежності від домовленостей з прокатом. Тобто у ціну транспортування свого велосипеда світ-за-очі. Але без ризику того, що у Борисполі вам можуть видати складену втричі коробку з рештками вашого байка. Так, при довготривалому перебуванні, вигідніше привезти свій вел, але для тижневого періоду прокат видається чудовим рішенням. Тим більше, що наші велосипеди були одразу оснащені велокомпами, насосами та підсідельними сумочками з мультитулом, бортувальними лопатками і запасною камерою. Все «під ключ», став педалі і одразу їдь кататись.
Тож вийшли ми до велосипедів і Юра почав виставляти усім посадку, дивитись чи все правильно налаштовано і працює коректно та комфортно.
Але раптом виявилось, що на стоянці на один велосипед менше ніж потрібно. І якраз на мій велосипед:) Паша та Діма починають продзвонювати прокат, уточнювати чи було їх зразу 7, чи може привезли 6. Дійшло до перегляду записів з камер відеоспостереження готелю.
Час йде, сонце загрозливо піднімається вище. Тож Паша та Діма вирішили відправити Юру з групою, а питання зі зниклим велом вирішувати не затримуючи інших учасників. Паша навіть запропонував мені взяти його Canyon Ultimate та поїхати з основною частиною кемпівців, проте мені здалось це некоректним і я вирішив лишитись з оргами до вирішення ситуації.
І тут під’їзжає бусік велопрокату, з нього виходить іспенець кілограм під 150 та виносить вел:
Пардон сеньори, я забув його вивантажити
Щастя, масові гуляння, попадос на 2000 євро відміняється. А то вже всі починали тихенько сивіти.
Але група вже поїхала, тож ми сіли втрьох і погнали кататись по береговій лінії. І тут я зрозумів ще раз, що Тенеріфе цікава локація для велосипедиста. Ми проїхались по самому рівнинному маршруту, який тут можна знайти, і при цьому на 40 кілометрів набрали 600-700 метрів висоти. Для людини, яка приїхала з зимового Києва навіть така поїздка здалась не легкою. До того ж, рельєф був прекрасно доповнений свіженьким океанським вітерцем!
Проте краєвиди, які ми проїхали повністю переключали увагу на себе. Острів Тенеріфе вулканічного походження, тож берегова лінія формувалась напливами розпеченої лави. Це призвело до утворення природних заглиблень-ванн, у яку хвилями наганяє воду і де вона добре прогрівається. Такі утворення розкидані по усьому березі. До багатьох навіть облаштовані цивільні підходи, сходи і драбини.
Повз ці природні ванни прокладений вело-біговий маршрут, тож цілий день тут доволі людно.
У перший же виїзд велосипед продемонстрував два своїх нюанси — жорсткуватість та неймовірно високий рульовий стакан. Порівняно з моїм Рубе, Лук їхав наче рельса (легенька, швидка, але рельса). Цікаве відчуття. Добре, що я одразу не поїхав з групою, потрібно було звикнути до велосипеда. А якщо врахувати, що він був у 56 розмірі (при необхідному мені 54) і те, що я вперше виїхав на асфальт у шосейному взутті та шосейних педалях (зима на станку не рахується), то можете уявити цю картину: «Лось Богданчик намагається не навернутись«…
А ще я посміхнувся, коли побачив шолом. Ним виявився MET Idolo, як бачите італійські шоломи мене не обходять стороною:)
Дослідивши берег, ми вирішили зкататись у селище Los Gigantos подивитись на знамениті скелі, та головне — заїхати у порт і вивчити розклад необхідних нам екскурсійних катерів.
Саме селище мабуть найближче до поняття «курортне іспанське містечко» — купа маленьких ошатних будиночків, привітні люди, 3-4 підйоми з градієнтом під 15%, гладенький асфальт, купа чайок і КАРНАВАЛ! Так, ми якраз потрапили на місцеве свято «чогось там». Що характерно — майже всі місцеві жителі бігали в костюмах, співали і чудово проводили час. Було видно, що свято направлене не на туристів, а чисто для своїх.
У порту на нас напав голод, тож ми заскочили у найближчу кафешку випити кави і трохи підкріпитись. І тут мене накрило…
Кава — 1 євро. Круасанчик — 1 євро, 20 центів.
І все таке смачне, що хочеться з’їсти разом з пальцями…
І все навколо таке красиве, і велосипеди поруч стоять, і люди посміхаються, і тут-там сидять такі ж самі компанії шосерів, обговорюють щось, сміються і голосно вимагають ще кави…
От саме за цим і варто їхати кудись. І мені дуже не вистачає ось цієї природності та укоріненої велокультури в Києві. Нічого, будемо своїм прикладом її формувати.
По приїзду в готель був океан, пляж з чорним піском та весняне тепле сонце.
А увечері — спільне чаювання у «Нептуні» та інструктаж на наступний день. Бо завтра у нас перші серйозні гори.
День 2 (5 березня)
Не стримався вранці і кинув у бік сонця подушкою. Довго шукав потім.
Щож, організатори попередили про рельєф та специфіку підйому. Але все одно мені, абсолютно рівнинній істоті, гірський рельєф здався страшнішим ніж він є. Прикол гірського катання у тому, що ти ніколи не їдеш по горизонтально прямій ділянці. Довго-довго вгору, потім стрімко вниз, повторювати поки є сили.
Але давайте по-порядку.
Відбігавши ранкову зарядку та поснідавши, ми почали готуватись до виїзду. І тут одразу показала свою цінність машина супроводу. Ти можеш брати усе, що може знадобитись тобі у виїзді на увесь день, але не возити це на собі.
Маршрут організатори проклали максимально поблажливо до нерозкатаних учасників. Пологий підйом через Guia de Isora, зупинка в селищі Masca та спуск по крутому серпантину до готелю. Звучить як хороший план.
Саме на Тенеріфе я дізнався що є просто ділянка по якій ми їдемо, а є «конкретно підйом». Бо просто так ти постійно їдеш у гору з градієнтом 3%, 4%, 5% і це там взагалі не вважається апхілом. Власне підйом починається тоді, коли у тебе закінчуються зірочки в касеті і починаються відрізки по 10-15%. І якщо ти нормально навалив на доїзді до цих ділянок, то цілком ймовірно, що ти вже приїхав. Ці ділянки можна назвати «підйом від океану до гір» і «гори». Тож Юра Клим постійно стримував учасників і давав змогу правильно вкатувати у градієнти. І ось тут показала свою абсолютну правильність концепція привозу тренера, який буде опікуватись групою. Якби не Юра, не знаю чи доїхали б всі до верхівки перевалу.
По дорозі ми заїхали у містечко Чірче та познайомились з паном Хорхе — власником велопрокату, з якого і приїхали наші велосипеди.
Окрім прокату, Хорхе має невеликий веломагазин. Але що дивно — по асортименту він обходить 90% українського рітейлу. А все просто — Хорхе орієнтується на попит і підвозить лише найпопулярніші девайси та запчастини.
Біля крамниці Хорхе ми трохи перевели дух, попили водички та почали вже етап «справжньої гори» — підйом до Маски.
І увесь час зходження я подумки передавав цьомчики станку, Звіфту і тій тисячі км, які накрутив за зиму. Бо без них було б справді кепсько. Ні, не так. Без них я б тупо не заїхав.
На градієнті 5% ти просто відпочиваєш та благословиш Бога за таку пологу ділянку. Бо за ними йде 10, які перетворюються у 13%. І тут у тебе закінчуються і сили, і передачі. Ти стаєш на ноги, крутиш, ламаєш передачу і бачиш, що Lezyne починає показувати:
14%………………14,7%……………………………………
…………………………….15%……………………………16,3%…………
Ти інстинктивно намагаєшся вибирати більш пологу сторону дороги. Але вона на пекучому сонці. Вузька смужка тіні тягнеться зправа, по внутрішньому радіусу… Саме там де найбільш крута ділянка.
Чесно кажучи, останні 300 метрів того підйому я не пам’ятаю. Перша згадка після «блекауту»: я кручу у комфортному темпі, на екрані 4%.
Цей сегмент був десь на 2/3 шляху до верхньої точки маршруту. І я там лишив усі сили. Після цього була ще одна непроста ділянка, але без захмарних показників. І от задряпався ти на вершечок, далі починається спуск. Намагаєшся зорієнтуватись, протерти очі від туману втоми і оглядаєшся назад. А там Юра, крутить у пів-сили і записує stories у фейсбук. Дуже демотивує:)))
Чекаємо групу і робимо фотки, місцина дуже налаштовує на це.
І тут Паша промовляє:
Ну що спускаємось в Маску? Там кава і обідаємо. Доречі, з Маски є крутезний перевал, хто хоче поїхати?
Ноги кричать «НІ«. Мозок каже «Ти що здурів?«. Серце пищить «НІПУТЮ«. А в гіпофізі сидить маленька мавпочка з цимбалами і ритмічно мугикає «А нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетіли?«. Клята мавпочка.
Я по своїй суті намагаюсь робити все як найкраще і до кінця. Але перевал з Маски мене добив. Я вперше відчув неприємну штуку, коли ноги просто вимикаються. І що цікаво, була навіть межа цього — 12% градієнту. До цієї позначки я крутив. Було важко, але я їхав. І як тільки починався більш крутий шматок, я впирався у стіну. Надзвичайно противне відчуття. З фразою «Та я манав!«, розвернувся і почав спускатись. За 50 метрів почувся знову голос «А нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетілиА нащо ми тоді сюди прилетіли?«… Я розвернувся і почав знову зходити на гору. Дві важкі ділянки я просто пройшов пішки і мені за це абсолютно не соромно.
Але той підйом був вартий краєвиду, який відкривався з перевалу… З одного боку — вершина Тейде, вкрита снігами (доречі це був останній день, коли сніг там ще був), з іншого — океан, гори та вбивчий серпантин до піратського селища у бухті між скель. Стоїш та не можеш повірити, що ти тут.
Я навіть видряпався на вершину лавового пагорба, і пофіг на шосейні шипи та карбонову підошву.
А Паша тим часом дістав дрона і наробив купу шикарних фото з висоти.
Традиційне гуртове фото і ми спустились назад в Маску.
А там у кафешці нас вже чекала інша частина групи. Ох.. Я давно такого задоволення не отримував від простої їжі. 1300 метрів набору + традиційний підсмажений хліб з маслом і часником, сир у паніровці та якась місцева кола зі стевією — жоден топовий ресторан не тягатись по рівню задоволення з такою зв’язкою =)
А потім почався якийсь неймовірний по своїй шаленості спуск додому. Ідеальний асфальт, гладкі повороти і запаморочливі краєвиди проваль метрів по 200. Доречі, саме на спуску я зрозумів що дають вискові гальма на шосейнику. Не потужність — по сухій погоді хороші краби так само ефективно зупиняють велосипед. Диски виграють за рахунок модуляції. На крабах досить важко знайти межу між ефективним гальмуванням і блокуванням коліс. Я декілька разів мало в занос не пішов, було дуже стьомно. І доречі про диски, я надивився на тих, хто приїздить кататись на Тенеріфе. Переважна більшість велосипедів була на дисках і великий відсоток топових велів за 6-10 тисяч євро. Аж око радіє.
По приїзду в готель навіть розмовляти не було сил. Тож ми зібрались і погнали на пляж, з’їли по морозиву і почали готуватись до вечері, бо було дуже цікаво почути враження інших учасників від цього дня…
Продовження незабаром, очікуйте наступну публікацію 🙂
Eugene
Alex Bakkalinskiy
Комменты Facebook
Disqus (0)