Залізна сотня — Залізна леді. 3,14зда рулю

Конгітивний дисонанс

Я не люблю ебеня. Я не люблю КК. Їдь. Не хочу їхати ще одне коло Дідькових стежок. Докрути. Включіть асфальт. Знову Лап’єр або Женя (друг його) веде покатуху. Іпать — копать, будуть грунти та відсутність стежок. Та скільки можна одні граблі. Ну то й що, що лісопарк із знатними стежками в 3 хв їзди від роботи? Не заїду, покочусь по асфальту на об’їзне шосе краще. Приблизно такі думки виникають у мене, коли катаю по чигирях. Хоча, з другої сторони, катати на МТБ велосипеді лише по асфальту також ніби порнографія, але широкі покришки більш універсальні поки на шосейний велосипед не розжилась. Така передісторія для розуміння моєї любові до грунтів.

Кто скуп, тот не глуп

Є один аргумент, який може вплинути на те, щоб я в “пьяном бреду” зареєструвалась на ХС марафон: ціна та нове місто/місце. Тут зірки зійшлись. В’ячеслав Ясинецький ще на початку червня скинув замануху: Кривий Ріг (є один прямий потяг із Вінниці, ще не була в місті-батьківщині 95-го кварталу) та реєстрація 50 грн, в яку входить все: медаль фінішера, харчування на КП, обід, лотерея велосипеду Orbea. Нада брать. Зареєструвалась і забула. Потім був бревет “Пиріжковий” 200 км, 6-годинний КК марафон по тому ж лісопарку, недільні тривалі викатки та вечірні асфальтні лосяцькі. Крім того біг, трейли допомагали прокачати серце та не здохнути на півдорозі.

Київська сотка.

Тиждень до Залізної сотні 03.09.2017. Їдемо з Напівдорогоцінним Київську сотку. Оскільки виробили собі правило “На змаганнях ніхто нікого не чекає, кожен сам за себе”, тому крутила сама, час від часу в компанії незнайомих сідельних м’язів. В результаті заїхала на тумбочку: 2 місце в категорії МТБ жінки 18-29 років з часом 3:27. Можна було швидше, якби не судорога та вітер. Напіворогоцінний вкрутив за 2:42 і посів 6 місце в категорії. Розвив між учасниками буквально кілька секунд.І це на МТБ, Карл!  Це вам не місцеві змагання, де бере участь півтора десятка учасників. Тут масове збіговисько в 1400 тіл.

Картина перша: Кривий Ріг оглядовий

08.09.2017. Приїхали зранку в Кривий Ріг. Такоє… Завдяки засланому казачку, Лєні, яка нещодавно переїхала сюди із Вінниці, та її коханому Віталію Дуброву, який одночасно являвся переможцем минулорічної Залізної сотки, ми змогли хоча б зі слів оцінити маштаби “бедствія”. Де наша не пропадала. Тепло зустріли, поселили, провели від вокзалу і сказали пароль від Wi-Fi. Тепер можна запускати Maps.me, дивитись куди катнути по місту. Вибір впав на центр та магазин КТМ, де видавали стартові номерки. Поїхали, знайшли, забрали, купили жаборізку, бо була мімішна рожева ручка. Поїхали до козака Рогу, знайшли місце старту, продегустували хінкальню. Пересічні туристи, тільки на велосипедах. Вечір пройшов спокійно, про гонку особливо не переживала та не думала. Завжди є варіант їхати “по фану”.

Картина друга: передстартова

Згадується анекдот:

• Как Вы на радио попали с такой дикцией? У вас есть блат?
• Почему блат? Сестла.

Оскільки Віталій катає в еліті, тому нам з Славою дісталась розповідь про трасу, тонке налаштування вела, запаски, ну і +20 до самолюбства бути знайомими з елітником. Блат. З нас тортик та важка чоловіча допомога в перенесенні речей.

Субота 09.09. Година “Хе”. Проснулись, поснідали вівсянкою з сухофруктами, заправили фляги ракетним паливом, зібрались компанією і поїхали на старт. Кривий Ріг — довге місто, до старту їхали тільки 14 км. Це просто між двома сусідніми районами прокататись то. Старт планується о 10 ранку. Дивлюсь виступи, слухаю інформацію ведучого і найголовніше: шукаю поглядами конкуренток по кольору номерків. Ну така я. Оцінюю “коня”, контакти чи топталки, з рюкзаком чи без. “Глаз намётан” уже. Манжражу не має, або можливо є, але він проявляєься в анекдотах та сміхові. Стаємо з Напівдорогоцінним в 2 ряду. Починається зворотній відлік. 10, 9, 8,….2, 1. Старт!

Картина третя: гоночна

Папістафалі. Як завжди, адреналін в учасників зашкалює, “я сильний, я магу”. Вкручують, що дурні. По асфальту середня розганяється до 30+. Люди, вам ще крутити кілька годин, узбагойтесь. Так і є. Через 5 км починають відвалюватись. Слава полетів, навіть не помітила коли. Зате на фото яскраво видно: їде Слава, а позаду якась купка велосипедистів.

Крутимо по асфальту, розмітка у вигляді стрілок, крапок та надписів “100”. Звертаємо на грунтовку, стежки. Починається цікавіше. Багато розбитого скла, суха трава, вузька стежка, яка не дає обігнати нормально “потяг”. Джобана маса! Дуже боюсь пробитись. Хоча перебортую колесо, але це час. Далі по червоній дорозі промислової зони, знову асфальт, каміння і 1 КП. Доганяє Слава. Запитую як він, думала, що уже десь попереду.

• Як ти?
• Не дуже?
• Що це за не дуже? А ну вперед.
• Та просто руль того…

Тут бачу епік фейл. Права частина руля зігнута в букву “зю”. Влетів у вузький вертоліт на стежці (траса не прикатана, я об’їхала зліва її) і пішов головою в протилежну стінку. Результат: мінус половина руля (добре, що не зламався, а лише під 90 градусів зігнувся), тріснутий шолом, забита шия та переляк. 3,14зда рулю. Перше КП уже видніється, ще і 20-ти км не проїхали. Слава не здався і їде далі. Передачі переключаються, рулити з горем пополам може.

Зупиняюсь на 30 секунд, щоб поставити печатку і далі. Проїжджаю між пагорбами відпрацьованої руди та каміння, вниз до дороги, потім знову по розмітці.

Тут доречно сказати, що особливо не запам’ятовую куди їду. Бачу розмітку і вперед. Пишу трек, включається енцефалопатія. Є люди, які пам’ятають ледь не кожен поворот. Це не про мене.

Не проїхавши і 30 км, знову догнала Славу. Пробився. Йоптіть. Потім дізнаюсь, що був великий гвіздок. Покрутила далі. Наздоганяє дівчина з чоловіком. WTF? Думаю: “Ніііі, я не відпустю тебе”. Хоча не знаю чи є хтось попереду, але варіант опинитись місцем нижче не радує. Так і їдемо троє кілометрів 5. З’їла банан. Виїжаємо на гарну поляну та спуск вниз. Обганяю суперницю (втулки хоч і не на промах, але в багатьох випадках на спусках виручали). Уііі, лечу! Внизу затоплений місток, доводиться зупинитись. “Девушка, прыгайте”, чую за спиною. Ну, расступись, море! Перепригнула. Далі вверх крутити. Кілька метрів крутяка піднялась пішки, потім скидаю передачу на 1:3, прижимаюсь до рами, починаю вкручувати. Що що, хоч такі тягуни трохи навчилась крутити в сідлі, на ногах там не проїхати, заднє колесо почне пробуксовувати. Суперниця десь позаду, не знаю йде чи їде.

Он друге КП на горизонті, десь 37-й км напевно. Ковток води, печатка. Не має коли чекати більше. Знову кручу. Пам’ятаю хороші стежки та ліс до третього КП, їхала десь селами, поворотами. Кожні 5 км роблю ковток ракетного палива, кожні 10 км жую аскорбінку, час від часу жувала желейку.

Третє КП, уже 56-й км орієнтовно (велокомп бреше на широких колесах),  кілька ковтків води, яблуко і далі по тягуну вздовж поля вверх. Тут можна і погризти фрукт. Доганяю, обганяю кілька велосипедистів. Поля, села, ебеня.

Спускаюсь по якомусь серпантину в підліску, вузька стежка і повороти буквально через кілька метрів. На одному з витків не вписуюсь на повороті, падаю на ліву сторону, коліном об каміння. Правий контакт віщолкнувся, лівий — ні. Ногу викрутило, починається судорога. Не можу витягти її, судорога скрутила, не має сил вищолкнути. Твою м*ть, час йде! Грубо матюкаюсь. Нарешті звільнила ногу, випрямила, витягла з-під вела. Позаду їдуть велосипедисти, швидко встаю, щоб звільнити хоч трохи стежку їм. Розвернутись не має де. Від різкого підйому починаю втрачати свідомість. Уже втома, спека, в вухах заклало, в очах темніє. Приплила Інна. Хоч би не впасти, тримаюсь за велосипед. Б’ю себе по щоках, п’ю воду. Трішки відпустило. Треба їхати. Знову б’ю себе, злюсь. В вухах ще гул, але можна їхати. Їду траверсом вздовж схилу, доганяю кількох велосипедистів, обганяю. Для профілактики ще кілька ляпасів. Все, вистачить самобичування)))

Як їхала далі не дуже пам’ятаю, коліно поболювало, кров не йшла, оскільки землею та пилом затерлись рани.

Четверте КП було на березі річки. Знову кілька ковтків води, яблуко і вздовж річки. Тут гарна частина дистанція. Ліс, вкатані стежки, майже без перепадів. Їхати і їхати б по такому. Кручу з якимось велосипедистом поруч.

5 КП. Хочеться на фініш. Запитую: скільки? 9 км. Хм, а по спідометру ще 12 км. Виливаю на голову бутилку води, розтираю бруд на обличчі. Ще трішки, це як проїхати вздовж Буду до Сабарова. Соберись, тряпка! Видніється цивілізація, будинки, але трек стабільно веде не по асфальту. І тут виїзд на трасу. Нарешті! До фінішу орієнтовно 5 км. Байдуже, що підйом. Але це ж асфальт! Розмітка показує вправо знову на стежку. WTF, знову? Злюсь, але що робити. Кручу вверх, зустрічаю Дуброва, який під деревом прохолоджується. Каже, до фінішу ще 3,5 км. Це половина шляху від роботи додому, при поганій дорозі 10 хв. Втомлена, брудна. Зустрічаю на якомусь полі поліцію, фотографують, до фінішу 1,5 км. Ну докрути уже, равлик-помиравлик! Бачу в’їзд в парк. Знову несподіванка у вигляді відсіву на алеї. Млять! Їду поруч по стежці.

Фініш! Ура! Годинник на руці показує 15:01, тобто проїхала за 5 год трасу. Хоча потім волонтери чомусь допишуть ще час. Але то таке. Дізнаюсь, що я ПЕРША серед жінок в своїй категорії. 104 км прокрутила. Середня 20 км/год. ТУМБОЧКА! На категорії, яку не люблю (ХС), по не прикатаній трасі, з падінням, підйомами та спусками, брудна як чортеня.

Через кілька хвилин приїжає Напівдорогоцінний. Все ж він докрутив та не здався, не включив задню на якомусь КП. Якби не падіння та прокол, заїхав напевно в п’ятірку кращих. Буде реванш наступного року.

Картина четверта: тумбочно-святкувальна

Перш за все потрібно змити бруд та втому. Волонтери кажуть, що на пляжі є душ. Аллілуя. Купання вологими серветками — сумнівне задоволення. Потім обід, зустріч Лєни з Віталіком. Вона молочинка, приїхала третьою в Волі, також потрапляє на тумбочку! Віталік другий в Силі. Обідаємо, розмовляємо, ділимось враженнями, чекаємо нагородження.

До останнього не віриться, що перша серед жінок в Силі. Поки не назвуть, не повірю. Їмо морозиво, п’ємо пепсі. На площі різні заходи, виступи, нагородження медалями та сертифікатами фінішувавших (не призерів).

Трохи затягнули з цим. Нагородження відтяглось, але почалось.

Ну всьо! Тумбочка моя! Екшн-камера, сертифікат на 500 грн, подарункові сертифікати на заняття йогою (ха-ха) та на фотосесію, шампанське та кубок. Вперше відкривала шампанське та розбризкала його, випила з кубку. Приємні відчуття. Особливо хотілось холодного шампанського та спати по дорозі.

В розіграші велосипеду на жаль, не виграла. Ну нічого. Це лише удача, а не заслужені призи.

Чекаємо медалі ще фінішерів до вечору, танцюємо з Напівдорогоцінним.

Потім дорога додому, шампанське на даху десятиповерхівки, святкування. Втомлені і щасливі.

Картина п’ята: екскурсійно-промислова

Коротко. Те, що не помічала під час гонки, що було за схилом чи деревом Віталій нам показав, розказав. Насправді не дуже радісне видовище.

Враження:

Організація хороша. За реєстраційних 50 грн ДУЖЕ великий набір плюшок: медаль фінішера, ланч-бокс, харчування на КП, волонтери оперативно працювали. Видно було, що для дівчат в новину займатись таким, але справлялись.

Чи поїду ще раз? Не знаю. Люблю асфальт, але в ХС свої приколи. Як мінімум цікаво порівняти результати цього річні та на наступний рік. Конкуренція буде рости. Це піддьоргує. Тому, якщо не пересяду на шосейний велосипед за рік, то можливо приїдемо знову в КР.

Побажання:

Поруч з цифрами 100 на асфальті писати фактичний кілометраж. Не всі їдуть з трекерами чи спідометрами. А коли хтось їде і бачить надпис 100/67, (де 67 фактично проїхав уже), це дає можливість зоорієнтуватись трішки. Особливо це цікаво іногороднім, які не прикатували трасу.

Хтось трішки блудив, але швидше через неуважність. Навіть я зі своїм топографічним кретинізмом не блудила фактично. 1 раз проїхала 100 м не в ту сторону.

А також медалі можна вручати відразу на фініші без сертифікатів. Це значно прискорить процедуру нагородження та афтерпаті. Ввечері волонтерам важко уже, велосипедисти хочуть додому. Переважно для більшості зі свого досвіду скажу, що чекають лише медаль, сертифікат то уже таке. Збирають номерки і медалі)).