BRM 200 Грунти Південнобужжя або Unbound Vinnytsya

Коли в особисті повідомлення від доброго друга @sp_maxim  прилітає запрошення помісити грунти десь на двохсотці навколо Вінниці, думати довго не доводиться. Втім спочатку, наш план полягав у ідеї викатати  Макса на його перший бревет на 300 км  у 2024 році — але після того, як він прислав посилання на грунтову(!) Вінницьку 200, я швиденько поліз наводити довідки, та заліз у чат вінницьких рандоннерів. Там вже йшло активне обговорення маршруту, і найцікавішою інформацією виявилися фотографії з нього. Від побаченого просто захопило подих — на фото була така гарна природа та місцини, що не довго думаючи я одразу погодився саме на цей маршрут, замість “звичайного” асфальтного, який планувався на трьохсотці в Кропивницькому.

Наявність грунтів та гравію на маршруті мене не сильно лякала — на щастя, у мою меріду, хоч вона і ендюренс класу, лізе 40 мм гума з більш менш придатним до грунтів протектором. Поліція зазорів схвалює (вони мінімальні),  але маючи за плечами успішну поїздку гравійними дорогами житомирської області, навколо Малина, я був відносно спокійний — такий маршрут я зможу подолати, навіть з якимось відносним комфортом. “Подумаєш, грунти-грунтами, по вкатаному проїдемось швиденько, подивимось на красу, і все буде чудово”.

Ох, хлопче, як же ти помилявся…

До старту у Вінниці ми почали наш варп стрибок у п’ятницю, в другій половині дня. Електрокар, на якому ми їхали, наклав на нас незначні обмеження (хоча скоріше обмеження наклала й06ана рсня, не давши Максу зарядити його напередодні до 100% через нічні відключення світла), тому ми зробили підскок до розетки на зарядній станції під Житомиром, перекусили, та вирушили далі до Вінниці — у готель неподалік старту, який забронювали заздалегідь. Туди ми встигли закотитися одразу,  як тільки сонце тільки сіло за горизонтом. 

Заселяємося у готель, по класиці процедури заселення майже будь-куди, Макс грає у гру “вмов адміністратора дозволити нам заїхати в номер з велосипедами”. Хлопець з рецепції спочатку відпирається, але після рандомно озвученої Максом цифри “та наші веліки по чотириста тищ коштують”, зіниці в адміна розширюються, і він швиденько стає покладистим, та дозволяє нам залишити велосипеди не на ціпку (якого у нас не було) на вулиці, але закотити їх у пусту бенкетну залу, що зачинялася на ключ.

Піднімаємось у номер: знаючи Макса, я очікував на номер з двомісним ліжком кінг сайз з рожевими балдахінами, але певно на рецепції щось наплутали і нас зустріли два двоспальні ліжка, кондиціонер, душ/туалет окремо — достатній рівень комфорту для людей, які зібралися їхати грунтову 200. Після заселення, встигаємо швиденько змотатися до макдональдса в центрі (поки він не зачинився), і повернувшись до номера вечеряємо, та вкладаємось спати. Вечеря чемпіона, канєшно, але що поробиш, всі цікаві заклади, о тій годині вже були зачинені. Перед сном перевіряю погоду по маршруту — є вірогідність трохи намокнути в проміжку з 11 до 15 години, але то вже проблеми завтрашніх нас, якось походу будемо розбиратися. 

Підйом відносно ранній — десь о 05:30 — але часу достатньо, щоб зібрати себе докупи, поснідати, та доїхати до точки старту в 7-ми кілометрах від нас. Стримуюсь, щоб не крикнути “GOOOOOOOD MORNING VIETNAAAAAM!” у вікно на всю котушку. Швиденько снідаємо, перевдягаємось, спускаємось на подвір’я  — хлопець адміністратор відчиняє нам зал з нашими велосипедами — і ми вирушаємо на старт. 

Погода наче радує — сонечка поки немає, небо трохи сіре, але все не виглядає так, ніби зараз буде злива. Лише на горизонті десь далеко видно трохи густих хмар — але поки все сходиться із прогнозом, тому морально готуюся намокнути. Хвилин через двадцять, приїжджаємо на старт, десь о 07:05 — трохи спізнилися, але на точці вже присутні вінницькі рандоннери, десь біля десяти чоловік. Судячи з їх спорядження, та велосипедів, важко було судити про те, що нас чекає на маршруті — тут були і гревели, і класичні хартдейли, навіть хтось на підвісі підкотив. Ми з Максом, на своїх шоссєрах, виглядали зовсім не як ті, хто виписується у такі двіжухи. Я то хоч гуму трохи зубатішу та ширшу поставив, а в Макса — шосений слік 32 мм, з яких він трохи стравив тиск. “Для оффроаду”, так би мовити. Втім, мені вінницькі одразу сказали, що зазорів “малувато” — але я віднісся до цього трохи зі скепсисом — для їзди малинськими гравійками мені цього вистачало, тому вирішив, що буде достатньо і тут. Втім, ми вже були на старті, тож діватися не було куди. 

Короткий брифінг від Леоніда (на синьому кадейлі), в якому він розповів, що основний жестяк буде на першій сотні. Якщо її вчасно подолати, решта маршруту буде значно простіше. Також він сказав, що трек побудований таким чином, щоб після важких місць йшла ділянка рівної дороги/асфальту, на якій можна відпочити. “Тобто якийсь баланс має бути” — подумав я про себе, — “ну тоді не так все і погано, поїдемо покатаємось”. Оскільки це бревет, то за правилами, у нас є 13 з половиною годин часу на подолання  200 кілометрів, вклавшись в які, ми зможемо додати ще одну дистанцію у скарбничку нагород. Завершивши брифінг, народ стартує та починає потроху набирати хід. 

Ну як, потроху — ми з Максом неспішно почали розкручувати педалі, а все вінницьке рандоннерське братерство увімкнуло 33 км/год, і почало стрімко віддалятися. На невідомому маршруті гнатися за першою пачкою — великі шанси упоротись і потім страждати.Але кількість учасників була така, що другою пачкою були вже ми) Десь через пару кілометрів від старту, вони різко звернули з дороги у придорожні чагарники, і трохи згодом — ми теж з’їхали з асфальту. Пригода починається! 

Перша ділянка була простою стежиною крізь ліс — вона приємно петляла навколо дерев, іноді доводилося об’їжджати кущі, але була досить швидкою. “Якщо таким буде більшість маршруту, то взагалі ніяких пробле…”, не встиг подумати я, як через три кілометри ми виїхали на розкатану лісову дорогу. Як потім виявилося, у самій Вінниці дощу не було, а по області навколо — так чи інакше був місцями, і це стало проблемою.

Дорога потроху (щоб ми не встигли зрозуміти, куди потрапили), перетворювалася у забагнючену грунтовку з калюжами, де колеса починали ковзати, а багнюка — активно налипати на покришки. Зовсім скоро ми зустрічаємо першого кандидата на схід з маршруту — у хлопця відірвало гак заднього перемикача, тому найближчим часом йому випала розвага з перетворення свого байка у сінглспід, та подальшої евакуації додому.

Перевіряю, чи впливає багнюка якось на роботу вже мого заднього перемикача — наче ні, весь в багні, але все працює більш менш нормально — мені просто так злитися з маршруту було не дано. Трохи далі інтенсивність багна зашкалює, і велосипед доводиться трохи провести в руках. Леонід, (який проводив нам передстартовий брифінг) був, м’яко кажучи, в шоці. Він прикатував цю ділянку буквально позавчора, і все було сухо і комфортно. Але у природи були свої плани на купку якихось там веломарафонців)

Виїжджаємо з багнюки, одразу втикаємося у підйом з бруківкою — маршрут мені вже подобається, чим далі від старту, тим стає все  краще і краще. Леонід набирає ходу, і зникає десь на горизонті, а ми з Максом знайомимося з ще одним хлопцем — Романом, який теж вирішив присвятити цей прекрасний день не якомусь там валянню в ліжку, ти питтю пива, а суровому, чоловічому місилову в багнюці на велосипеді.

Потроху рухаємось далі, дорога змінюється на гравійну, грязюка потроху відвалюється від велосипеда, і їхати стає легше. Ненадовго. Кілометрів через 10 знову заїжджаємо у ліси — там, в тіні, нас знову очікує фестиваль багна. Поки їхати можна, втім середня швидкість на цій ділянці рідко перевищувала  10-15 км/год.

Наблизившись до Південного Бугу, маршрут пролягав паралельно річці та був сповнений різноманітними веселощами, як то: розкатанними в абсолютний нуль автомобілями під’їздами до галявин, де тусувались відпочивальники, тінистими ділянками крізь ліси з калюжами, багнюкою з багна і гівнюкою з гівна. Роман впевнено форсував різноманітні калюжі, що зустрічалися на нашому шляху, Макс — як на диво, теж чудово себе почував на лисій шосейній гумі, періодично дріфтуючи, але втримуючись у сідлі — походу досвід їзди на мотоциклах став йому у пригоді. Замикав нашу скромну колону ваш покірний слуга — слідкуючи за тим, калюжі якої глибини проїжджають хлопці, я відповідно і обирав більш безпечну траекторію. 

В один прекрасний момент, мені здалося, що оте невеличке “озерце”, яке тільки що подолав Макс, зануривши велосипед майже до ватерлінії-каретки, це трохи не моя історія — тому зміщуюсь до правої калюжі, меншого розміру. Занурююсь переднім колесом, проїжджаю десь пів метра — і в мене зриває заднє колесо, завалюючи мене на бік. В мене була лише частка секунди, щоб вистібнутися з лівої педалі, але забиті багном шипи не дозволили мені зробити цей рятувальний рух досить швидко — і я з усього маху падаю на ліву сторону, прямо у те саме “озерце з багна”, яке я хотів об’їхати. 

Поки лечу на зустріч калюжі, встигаю виставити ліву руку. Але це не сильно допомагає,  вона по плече пірнає у воду, ще не нагріта сонцем водичка освіжає і підбадьорює, а  ліва нога нарешті вистібується з педалі. Швиденько відштовхуюсь від дніща, і вискакую на “суху” поверхню. Тим часом Макс встигає підхопити мій велосипед, та утримує його від остаточного поринення у світ, після відвідин якого механіки потім довго матюкаються, відчищаючи то все, і  задаючись питанням “а якого хріна у нього водомірка у рульовому стакані”.

Трохи приходжу в себе — виглядаю я, наче Дволикий з Бетмена. Тіко я не опалений вогнем з однієї сторони, а виваляний у багнюці та піску — інша сторона на контрасті аж світитися на сонці, що періодично виглядає зза хмар. Ліва частина тіла виглядає наче після сеансу обмазання глиною — але головне що кістки цілі, тож все інше дрібниці. Пощастило, що телефон знаходився в боковому кармані поясної сумки з іншого боку — невідомо, як би він оцінив  би такі процедури. За долю іншого майна у сумці я не переймався — як намокне, так і висохне. 

Вирушаємо далі, і буквально через п’ятдесят метрів впираємося у головного боса цієї локації — вспахана якимось позашляховиком чи трактором “дорога”, з глибиною колії десь по коліно. Рухатися тут можна було тільки по узбіччю, де росте трава, але навіть там треба робити все швидко — якщо в такому гівні постояти секунд двадцять, то воно, при стробі вивільнитись звідти, спробує залишити собі взуття, “окуляри, одежу і твій мотоцикл  велосипед”. “Ідеальну”, наскільки це можливо, траєкторію для подолання цієї ділянки побачити тупо неможливо — вона вся вкрита слідами тих, хто проходив тут раніше. При тому йти слід-в-слід теж не вийде — продавлені взуттям ділянки були заповнені жижею з води та багна, тому, в якомусь сенсі, це був “одноразовий” маршрут, що для кожного з нас був унікальним та неповторним. 

Якимось чином, прогрібаю пішки метрів тридцять, несучи велосипед в руках — Макс десь позаду, знімає краєвиди, Роман — чкурнув вперед (йому треба було комусь передати ключі від квартири у найближчому до маршруту населеному пункті). Роздивляюсь навкруги — і причина “гівнистості” цієї ділянки стає очевидною — саме сюди стікала вода з поля, яке кутом впиралася у цю дорогу. Скоріше за все, дощ був якщо не сьогодні вночі, то напередодні вдень, а перепад висоти був значним, тому з цього поля активно все стікало в низину, до річки і водночас — на нашу дорогу, чи правильніше сказати, шлях…

Піднімаюся з низини на більш менш суху ділянку, Макса десь не видно, десь зник у чагарниках — гукаю його. Відповідає, значить живий, а не потонув у багнюці. Він дістається до мене через пару хвилин,  і розповідає, що у нього ледь не зняло черевик з ноги. Трохи відчищаємо багнюку з коліс — скидаємо лише необхідний мінімум, щоб вони могли хоч якось обертатися, та вирушаємо потроху далі.  Тим часом над нами починають скупчуватися хмари — ті самі, що висіли з ранку на горизонті, потроху почали доганяти нас. А оскільки ми за дві з половиною години прогребли лише 35 кілометрів, то догнати нас не було якимось складним завданням, особливо для дощових хмар.

Їдемо, милуючись краєвидами Вінниччини — місця такі, що аж подих захоплює. На якомусь спуску, мене знову заносить, і зриває тепер вже переднє колесо — я знову розкладаюся на дорозі — ну, хоч не пірнув з головою у багнюку. Досить боляче отримую педаллю, що з усього маху прилітає по гомілці під коліном, першій пару секунд аж зовсім нестерпно, але згодом попускає — і відгукується лише на разколбасі, коли ногу розтрушує. Краще б вже у м’яку багнюку завалися. 

Так от,  їдемо, милуючись краєвидами Вінниччини —  десь поряд петляє річка, поля навкруги починають проростати різноманітними сільгоспкультурами, а дощові хмари додають цьому усьому якого свого, особливого шарму. Починає трохи крапати, і я вже подумки змирився з можливою необхідністю евакуюватися з маршруту — якщо ще буде поливати, то багнюка буде усюди, а таким чином ми точно далеко не доїдемо. Хіба дійдемо пішки, тільки кудись поближче — до асфальту наприклад. Але маршрут робить різкий поворот, та починає потроху вести нас назад до Південного Бугу — а саме з тої сторони хмар менше, і видно сонце. 

Біля самої річки робимо невеличку зупинку — вода у ній, в цьому місці, тече крізь великі валуни, що перекривають частину русла, і ми, як гірські цапи, деремося крізь чагарники поближче до води, щоб подивитися на красу зблизька. Але все одно треба рухатись вперед — ми досить багато часу витрачали на подолання усякого гівна, а попереду його було ще хрін зна скільки. 

Наступні двадцять кілометрів були сповнені “в’єтнамськими лісами”, в яких мене наздоганяли такі ж самі, в’єтнамські флешбеки з кадрами мого пірнання у калюжу. Звісно, ліси були не усюди — вони часто перемежовувалися відритими ділянками, які були сповнені відпочивальниками з наметами, вогнищами, шашликами, та іншими атрибутами відпочинку біля води. Ми віталися з усіма — найбільше мені запам’ятався дядько, який готував каяки та надувні човни до сплаву — побачивши нас, щиро вимазаних багнюкою, він зрозумів все без зайвих слів — навіть зняв перед нами капелюха, і побажав гарної дороги. І якщо розглядати “гарний” в контексті “красивий” то він був абсолютно правий. А наш маршрут в плані покриття кидало з крайнощів у крайнощі — то цілком адекватна гравійна ділянка, то гівнозаміс з калюжами, які я, ловлячи “флешбек” з пірнанням, що було десь годину назад, переходив обережненько, з краєчку, пішки. То на шляху “виростали” раптові хащі, в яких доводилося продиратися крізь кропиву, йдучи вузькою стежиною.

Десь на 45 кілометрі Роман помітив, що у нього спускає переднє колесо. Вирішуємо зупинитись, бо попереду якраз нова ділянка, що попід кронами дерев веде у хащі. Щож, привід трохи відновити сили. Кладу байк в траву, багнюка на ньому під сонцем перетворюється у глиняну маску, під якою вже важко зрозуміти, де в мене передня вилка, а де — гальмівний каліпер. Сам я теж виглядаю як глиняний голем (принаймні ота половина мене, що пірнала) — засохла глина не сильно хоче відвалюватися від руки. Значить буде замість сонцезахисного крему. Можливості швиденько та безпечно спуститись до води тут немає — берег занадто крутий, щоб просто дотягнутися до води, а виливати дорогоцінну воду з фляги, щоб помитися — неприпустима розкіш, особливо коли її в мене залишилося всього на пару ковтків. 

Хвилин через п’ятнадцять рушаємо далі. Знову ліс, хащі, кемпніг з купою галявин та відпочивальники, які хрін зна як проїхали сюди на машинах. В одному місці вдираємось тупо в ліс — навігатор показує шлях, але його тупо не видно. Жіночка з кемпінгу, побачивши нашу розгубленість, сказала, що там дороги немає, і краще їхати попід річкою. Подякувавши їй, слідуємо її пораді — але через півкілометра все одно впираємось у хащі. Десь тут, ми з хлопцями згадуємо слова Леоніда, про “маршрут складений таким чином, щоб після складних ділянок можна було відпочити” — походу оці прогулянки крізь ліси — це саме ті місця, де можна трохи розслабитись))

Знову вилізаємо з якогось лісу на гравійну дорогу, і зупиняємось на найближчому перехресті. Маршрут веде вниз, до річки, проте з перехрестя відкривається вид на якийсь красивий маєток, та на велику галявину, де стояли палатки а-ля “фудкорт”  — там була якась активна двіжуха, ходив натовп, я навіть побачив щось схоже на вогнище з казаном. Здалеку виглядало, як корпоратив — одним словом, треба зайти подивитися, що то таке.  

Пару ковтків води, які були у мене у флязі — вже давно закінчилися, тому ми вирішили спробувати щастя тут і попрохати набрати нам водички. До найближчого населеного пункту з більш менш нормальним магазином було ще хрін зна скільки, а дощові хмари, які гналися за нами, остаточно зникли, і тепер сонечко добряче припікало — витрати води збільшились в рази. 

Під’їжджаємо до головного входу на територію, і мій погляд натикається на табличку з логотипом човна, тобто ковчега, та назвою — Noah’s Arc (саме так, англійською). Першою думкою проскакує — ага, походу якісь релігійники. На підтвердження моєї думки бачу неподалік інформаційний баннер “Запрошуємо на спільну молитву”. Друга думка — що мені в житті щастить на Ноєві Ковчеги. Заклад з такою самою назвою (але вже українською) є у прекрасному містечку Городище в Черкаській області. Там це готельно/бенкетний комплекс, де раді не тільки шумним компаніям, що справляють весілля, але й втомленим рандоннерам, що на маршруті київської 600 “Шевченків край” приїжджають у цю обитель відновлення на ночівлю і “ходять ото у своєму взутті, клацають, потім його скидають і носками все витирають” (с) — Жіночка адміністратор Ноєвого Ковчега, м. Городище. Співпадіння, що ми знайшли тут таке місце? Не думаю.

Поки я під враженням цього знаку згори, заходимо з хлопцями на територію маєтку. Навколо охайно та чисто, ми підходимо до тераси, звідки до нас виходить високий, стрункий, з бородою, як у Кратоса з God of War, їй богу, (але не такий накачаний), у кепці дядько, тримаючи в руках невеличку тарілку, з якої він з апетитом щось куштував. Миттєво зчитую його мовчазне питання “що вам треба”, та питаю, чи можемо ми набрати десь води. Він киває, та проводить нас до крана, що виступає з будинку. “У нас тут свердловина, тому вся вода питна” — пояснює він, та розпитує нас, звідки та куди ми тримаємо шлях. “З Вінниці… У Вінницю” — відповідає Макс, і починає стандартне пояснення для людини, яка велосипедистів бачить лише на велодоріжках свого міста. Що у нас веломарафон, що у нас такий маршрут, все це має ліміт часу і так далі… Бородань киває, розуміє, що справа у нас серйозна, а судячи з того, як ми виглядаємо, всі з ніг до голови закидані багнюкою, то видно якою ціною дався нам шлях. “А у нас тут теж велосипедист є!” — радісно вигукує він. “Ну все, — думаю я, — зараз позве якогось дивака, у якого електровелосипед на 26” колесах з багажником та тисячею ручок і фар на кермі, наслухаємося історій…” Пора напевно потроху валити. А бородань все продовжував — “Він у нас цими вихідними змагання з тріатлону виграв, он там сидить, піду покличу його” — і з цими словами, він пішов у сторону галявини з наметами, де на тюках сіна сиділи та відпочивали люди. Ставало все цікавіше. Тріатлон, це не шури-мури,  хоч тут є людина, яка знає, що таке справжні спортивні страждання. 

Поки набирали воду, повз нас проходили натовпом інші відвідувачі. Привітна компанія жіночок обступила нас та запрошувала нас на обід: “залишайтесь, відпочинете, у нас скоро плов буде, наберетесь сил! Тут все безкоштовно”. Ми потроху відмовлялися, оскільки розуміли, що за п’ять годин ми подолали усього лише 52 кілометри, і попереду ще кататись і кататись (і невідомо, скільки багнюки буде попереду). Але жіночки все ж знайшли потрібний ключик, запропонувавши нам  кави, але Макс вирішив брати нахрапом, і сказав, що ми б краще пива бахнули. “В нас немає алкоголю. Є лимонади або квас” — сміючись відповіли вони. “Щож, тоді можна і кави” — резонно подумали ми втрьох і таки вирішили зачілити на галявині. Нам вказали на намет, де був безалкогольний бар зі смаколиками, тож вирушили туди. 

Ми сильно виділялися із загального натовпу, але це нікого не бентежило — всі навпаки були дуже привітними, та з цікавістю розпитували звідки та хто ми. Як тільки ми зайшли на територію маєтку, я помітив, що майже у всіх присутніх на шиї висіла спеціальна картка, де було написано ім’я. Певно це дуже спрощувало комунікацію, особливо в такому ком’юніті. Поки нам наливали каву, Макс встиг розповісти свій анекдот, та сфоткатись на пам’ять з місцевим бариста — який не очікував побачити знайомого блогера в такому місці. Тим часом до нас з Ромою підійшла дівчина з хлопцем, яка поцікавилась — чи спортсмени ми, або просто займаємося улюбленим ділом для власної втіхи?. Я спробував пояснити, що кататися я люблю більше, аніж тренуватися, і така відповідь її, як мені здалося, навіть потішила — тож побажавши нам гарного дня та удачі на маршруті, вони пішли по своїх справах. Знаходимо Макса, збираємось, дякуємо за гостинність  та направляємось на вихід — продовжувати наш маршрут.

Проїхати 52 кілометри за 5 годин — для двохсоткілометрового марафону це катастрофічно мало. Ну добре, для асфальтового це катастрофічно, а для грунтового — це просто мало, але при загальному ліміті у 13:30, в нас було ще вісім з половиною годин — в теорії, нагнати, та встигнути фінішувати під ліміт ще було можливо, але треба було добряче постаратись. Втім, погода була на нашому боці — сонце продовжувало смалити на повну,  тому я вважав, що “грязьових замєсів” далі більше не буде, або вони будуть мінімальними. Судячи з вінницького чату, після 80 кілометру мало стати взагалі “харашо”, тому нам нічого іншого не оставалося, як продовжити рухатися по треку..  

Відпочинок у Noah’s Arc певно, дав нам якесь пасивне благословення (а може то від кави так вштирило), тому після виїзду звідти їхалось досить бадьоро. Ми знову мандрували стежками вздовж річки, просто втопаючи у рясній зеленій траві, і потім вибралися на грунтові дороги що вели навколо полів. В якийсь момент, ми навіть виїхали на асфальт в Сокільці — я вже потішився, що ось, вона, “ділянка для відпочинку”, але вона закінчилась через двісті метрів, і нам знову треба було з’їхати на гравійку. Ну, хоча б не у багнюку, і за те спасибі.

Згодом, ми під’їхали до висячого мосту через річку до Забужжя. Видершись на нього, потопали всі втрьох одночасно — але місток почав хитатися так, що стало дуже “очково”. Згадую давню байку, що на мостах заборонено ходити стройовим кроком — тому далі йдемо по одному.. Спершу Макс, потім Рома і я в кінці. Але просто йти не цікаво, тож пройшовши пару кроків, Макс застрибує у сідло та їде на іншу сторону. Рома, подивившись на це, теж залазить на байк, та вирушає слідом. Місток гойдається, дошки скриплять, і ось хлопці вже на іншому березі. Що ж, тепер моя черга. Обережно перекидую ногу через раму, відштовхуюсь, та їду накатом, набираючи швидкість. Об’їжджаючи пусте місце, де колись була дошка, а знизу на мене дивляться води Південного Бугу, починаю потрохи обертати педалі — міст йде вгору, тому мені потрібна додаткова швидкість. І десь в цей момент, під заднім колесом роздається скрип та потріскування — мурашки біжуть по спині, але мені щастить — дошка витримує, а я не обертаючись, під’їжджаю до кінця мосту. Сьогодні я вже купався, дякую…

Далі маршрут знову пролягає вздовж річки, але тепер ми їдемо іншим берегом у зворотньому напрямку. Десь тут, неподалік, приїжджаємо до родзинки усього маршруту — на міст з видом на старий млин. Місця гарні, але спускатися вниз та роздивлятися зблизька в нас немає часу, тому просто їдемо далі до найближчого поселення — Печери. В місцевому магазині набираємо собі квасу, піцци та кабаносів, та вирішуємо тверезо дивитися на ситуацію: за 7 годин ми проїхали лише 71 кілометр — і якщо після виїзду з Ковчега ще була якась надія пришвидшитись, та нагнати втрачене, то вже тут, у Печері, ми вирішили наступне — їдемо, поки їдеться, навіть якщо не вкладемось у ліміт. А у випадку якоїсь лютої дічі — вибираємось на найближчу асфальтовану дорогу, і їдемо до Вінниці навпростець. На тому і вирішили. Роман запропонував заїхати та подивитися на ще одну цікаву точку у цій локації — церкву що стоїть одразу на пагорбі, поряд. 

Вирушаємо туди — там відкривається просто чудовий вид на Південний Буг та околиці. Поки стоїмо, вирішую змастити ланцюг — але для цього, мені спочатку треба виколупати кілограм глини, яка була вдавлена ланцюгом у проміжки між задніми зірками касети. Сам ланцюг, на щастя, вичищати не треба було — поки ми їхали у багнюці, то вона і була мастилом для ланцюга, а згодом, коли багно почало підсихати, воно потроху відвалювалося, врешті-решт залишаючи блискучу срібну поверхню, на яку залишилось просто взяти, і накрапати туди мастило) Макс зазначив, що оця вся чистка та змазка — до одного місця, а саме — до наступного багнючного місця. В чомусь він мав рацію, але в той момент я думав що на сьогодні грязьові ванни вже закінчились. А оскільки ми втрьох в унісон скрипіли та свистіли ланцюгами вже останні кілометрів двадцять, я трошки задовбався слухати цю какофонію (як мінімум від своєї трансмісії), тому вирішив це якось пофіксити. Закінчивши “намаз” під церквою, вирушаємо далі.

В Печері, маршрут ще робив невеличкий крюк через територію місцевої лікарні, де був розташований Склеп-Усипальниця Потоцьких. Цікава архітектурна пам’ятка — будівель в такому стилі, я на часто зустрічав у своєму житті. Вже потім, загугливши, виявилося, що автором проєкту цієї гробниці був не хто інший, як Владислав Городецький, який також був автором Будинку з химерами та Костелу святого Миколая.

Виїжджаємо із Печери, дорога знову веде нас в сторону полів. Але тут все виглядає просто прекрасно — на небі лише окремі хмаринки, світить сонечко, а грунтова дорога обабіч поля така суха та укатана, що по ній їдеться, як по ідеальному асфальту. Набираю ходу, музика у навушниках чудово доповнює цю швидкісну ділянку — трохи вириваюсь вперед, залишаючи Макса та Рому позаду.

Якщо до фінішу буде так само сухо, то у нас значно зростуть шанси проїхати маршрут до кінця. Згодом, маршрут знову наближає нас до Південного Буга (але цього разу замість багнюки ми просто потопаємо в зеленій траві), потім знову виводить на польову дорогу — це дозволяє відносно швидко їхати. Долаємо затяжний апхіл на дорозі через селище — де перед нами починають стрибати налякані кози, що мирно паслися на узбіччі, а бабця, яке їх пасла, почала несамовито волати на них, намагаючись хоч якось зупинити. 

Зупиняюсь попити водички, та дочекатись хлопців, які через вже через хвилину доїжджають до мене, і ми разом вирушаємо на виїзд із села. Як тільки, на найближчому повороті, ми повертаємо наліво — в мене починає сіпатися око. Перед нами було воно — БАГНО. Тисячі кілограмів багна, кінця краю яким не було видно. Річ у тім, що саме ця ділянка знаходилася в тіні дерев майже з обох сторін — тому все це аж ніяк не сприяло швидкому висиханню поверхні. Складнощів додавало ще консистенція цього багна — воно було не настільки рідке, щоб легко і просто відвалюватися під час обертання коліс. Ні, воно стало як клейстер, або цементний розчин — дуже тягучим, і пара метрів по такій ділянці знерухомлювали мене повністю, змушуючи злазити та якось струшувати ці кілограми зайвої маси з коліс. 

З’їжджаю з забагнюченої ділянки сусідній лісок — тепер окрім багна, в мене ще налипає ще кілограм листя. Знайти якусь паличку-патичок, вдалося десь з п’ятої спроби — більшість патичків не витримували навіть спроби зчистити багнюку з коліс одразу розламуючись. Макс, хитро посміхаючись, каже щось на кшталт “АЯЖКАЗАВ!”, та робить спробу форсувати цю ріку гівна. Йому навіть трохи вдається, і він від’їжджає від нас метрів на п’ятдесят, але така багнюка навіть йому була не по плечу. Я починаю рухатись слідом — спочатку дотягую велосипед до найближчої болотяної калюжі з водою, замочую колеса та роблю спробу їх прокрутити руками. Це трохи допомагає, багнюка починає розмокати та потроху відвалюватися. Щож, тактика руху напрацьована, залишилося повторити це ще n-нну кількість разів. Сам я йду по узбіччю (або по тому, чим та частина дороги була), спираючись на велосипед, як на додаткову точку опори — це допомагає тримати ноги в більш менш “сухому” стані, якщо можна так сказати. Втім, пару разів таки доводиться переходити на іншу сторону, в пошуках “прохідного” місця. 

Боротися зі стихією багна нам довелося десь протягом кілометра — а далі ліси відступали, та дорога знову перетворювалася на суху грунтовку із нечастими калюжами. На одометрі 93 кілометр, час руху від старту — 10 годин. Втрьох робимо невеличку зупинку, і тверезо дивимося на ситуацію — розуміємо, що у випадку, коли нам трапиться ще пару таких ділянок, ми не те що до фінішу не доїдемо, ми просто будемо ночувати десь у полі, чого б дуже не хотілося. Хвала офлайн навігації — з телефону виглядаю найближчий населений пункт, який має дорогу, що веде до Тиврова — ця точка була у нас на маршруті, але до неї ми вирішили дістатися не по маршруту, а вибратися на якусь асфальтову дорогу та значно спростити собі життя. А отже, згідно з правилами веломарафону, це означало схід з маршруту, і наша поїздка перетворювалася у покатеньку вихідного дня. Щож, за всю мою рандонерську кар’єру з 2018 року, це був перший DNF (did not fihish) — ЗАТО ЯКИЙ ЕПІЧНИЙ!111. 

По дивному збігу обставин, населений пункт, через який ми вирішили евакуювавсь, мав просту та незамислувату назву — Канава. Тож вираз “Сконаємо десь у Канаві” набув для нас нового значення. Але до тієї Канави ще треба було якось дістатися. Багнючний демон вирішив нас так просто не відпускати, тож на нашому шляху трапилися ще дві пішкодральні ділянки. Але цього разу я вчиняв простіше — кидав велосипед собі на плече, і тупо шуровав багнюкою, щоб потім не витрачати зайвий час на чистку коліс від гівна. 

Нарешті, попереду стає видно дорогу в сторону селища — на превеликий жаль, це був не асфальт, а стара, злюча бруківка, яка напевно тут лежала ще з якихось царських часів. Але в тому стані, які ми вже були — я ніколи в житті ще так не був радий бруківці! Набираємо ходу, пейзажі навкруги нагадують Аренбергський ліс, що робить цю ділянку максимально схожою на Париж-Рубе. Бруківка починає активно витрушувати багнюку, а трохи далі дорога йде вниз — і на щастя, поряд є накатана стежина у траві, що трохи спрощує швидкісний спуск.

Як виявляється, щоб зійти з маршруту, треба також пройти іспит на стійкість. Маршрут наче не хотів нас відпускати, тому намагався підкинути максимум страждань наостанок. Кілометрів п’ять після виїзду на бруківку, в мене ще була надія, що це тільки у Канаві так потрясе, але бруківці не було видно кінця-краю. Вона витрушувала душу, багнюку та повільно і зі смаком “висмоктувала” сили — ми їхали зі швидкістю десь 18-20 км/год, але здавалося, ніби ми стоїмо на місці. Рома навіть примудрився знайти десь невеличку калюжу на узбіччі, і розкластися прямо біля Канави — в нього теж повело колесо у багнюці, і він покинув кабіну, вилетівши, слава богам, на грунтову частину узбіччя. Походу на спільній молитві у Ноєвому Ковчезі згадали й нас  — тому це випробування нам судилося пройти  тільки через страждання, піт та багнюку. Місцями на бруківці, наче нам на посміх, траплялися клаптики асфальту від ремонтних робіт  — занадто малі, щоб відчути якесь суттєве полегшення, і занадто великі, щоб просто так їх пропустити, і позбутися тряски хоч на якусь долю секунди. 

Після нашого особистого, “бруківочного” чистилища, ми нарешті, виїхали на асфальтовану ділянку. І одразу, як мед, так і ложкою — попереду почався дуже стрімкий спуск. По ідеальному асфальту їхати було одне задоволення — і, нарешті, ми закотилися у Тиврів. Як на замовлення, поряд матеріалізувався магазин, в якому ми не впустили можливості взяти собі якихось швидких вуглеводів, та просто почілити на травичці. Оскільки дорога стала значно краще, докачую собі колеса до максимально допустимих на покришках — тепер мені не потрібен зайвий плюшевий комфорт, а треба максимальна швидкість. На все про все витрачаємо десь пів години — втім, на годиннику вже біля 19:30, а їхати до готелю нам ще приблизно 40 кілометрів. По часу наче маємо вписатися до настання ночі — головне, що ми виїхали з грунтовок та бруківки. 

Вирушаємо від магазину, одразу в 7% підйом. Наче нічого складного, але після такого активного дня навіть така горочка не викликає радісних емоцій. Поки піднімаємось, нас вітають місцеві дітлахи на велосипедах — пара хлопців вітає нас, ми махаємо їм у відповідь, і вони вирішують скласти нам компанію, та супроводити до виїзду із міста — як я зрозумів, настільки далеко, наскільки їм дозволяли батьки. Догнати трійку упоротих рандоннерів в підйом для дітлахів не проблема — цей гірський фініш вони виграють на ізі. Цікавляться, які в нас велосипеди, скільки вони важать, скільки у нас передач, чому такі вузькі покришки (у Макса), чому ми всі у багнюці, хизуються своїми досягненнями (“а я он фуру обігнав колись”, “а я машину”). Підтримуємо діалог, встигаємо розповісти звідки та куди їдемо. 

Поки спілкуємось, на рівнинній ділянці помічаю, що в мене зникло перемикання на верхню велику зірку — важіль дуала натягує тросик, а ефекту немає. Робимо невеличку зупинку, прошу наших юних попутників притримати мій велосипед, поки  я мультитулом вибивав шмат глини, який застряг у рамці переднього перемикача — все, тепер у мене весь діапазон передач, можна навалювати. Дякую помічникам, вирушаємо далі. На виїзді з міста набираємо швидкість — а  наші супутники полишають нас, попрощавшись наостанок. 

Дорога до Вінниці навіює спокій — ми нарешті їдемо достатньо швидко, і просто милуємося краєвидами у променях сонця, що потроху ховається за горизонтом.. Тепер можна вільно обертати головою навкруги, а не відслідковувати потрібну траєкторію на розколбасі стрімких грунтових спусків, не маючи змоги відволіктись на споглядання навколо. В такому режимі ми їдемо наступну годину, і десь за пару трійку кілометрів до Вінниці, натикаємось на мийку-самообслуговування. Без зайвих коливань заїжджаємо туди — наші велосипеди справді бачили “деяке гівно”, тож збити зайву багнюку з них точно не було зайвим. П’ятнадцять хвилин на процедури, і наші велосипеди блищать, наче у кота причандалля — наче ми й не каталися взагалі.  

Від’їжджаємо від заправки, і через пару-трійку кілометрів прощаємось з Ромою — йому їхати в інший район міста, тому саме тут наші дороги розходяться. Але нам дуже пощастило зустріти такого супутника на маршруті. За це я і полюбляю веломарафони — зазвичай доля зводить з досить цікавими людьми, ви разом долаєте якусь неймовірну діч, спілкуєтесь, смієтеся із ситуацій, які трапляються на маршруті та особисто із вами  — і під кінець здається, що ви знаєте один одного вже багато років. Бажаємо Роману гарного вечора, і з Максом вирушаємо в сторону нашого готелю.

Щож, гарненько покатались — такої багнюки я не очікував, але в цілому, по емоціях поїздка відбилася на всі 100%. Хай там ми зійшли з маршруту, і не фінішували — але враження від природи, місць та компанії, яка в нас склалася — неймовірні. Зроблю особисту примітку до цього маршруту, та позначу його як “непідкорений”, і може колись вдасться піймати посушливу погоду, повернутися сюди на старт та подолати його в ліміт.  

fin 

16.06.2024

 P.S. І не забуваємо, завдяки кому ми маємо змогу кататись. Пітримуйте ЗСУ, і якщо у вас є можливість, залишаю реквізити на банку Олександра Царевського, голови вінницького рандоннерського клубу, який зараз потребує нашої допомоги та збирає кошти на пристрій нічного бачення.

🎯 Ціль: 80 000 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/c1p3nszU7

💳Номер картки банки
5375 4112 1906 3976