Єгор СтрульПисати цей текст я почав ще чотири роки тому, і, нарешті, закрив гештальт — то не було часу та натхнення, то робота, то ще якісь справи, то повномасштабне вторгнення русні… Сподіваюся, вона колись остаточно забереться геть з нашої країни, і ми знову зможемо зібратися та повторити таку епічну поїздку.
Для тих, хто не знає, що таке бревети, веломарафон Париж-Брест-Бариж і хто такі рандоннери, дуже рекомендую ознайомитися із моїм минулим матеріалом де я ще тоді детально все розписав і пояснив (одразу перепрошую за свнсбчу мову, тому тексту вже 4 роки). А ті хто в курсі — пориньте у вир подій епічного веломарафону, що вже сотню років проходить у Франції.
…Втомлені, але нескорені, ми з Алексом заїжджаємо на територію маєтку Рамбуйє — саме те місце, звідки ми стартували 89 годин тому. Дорога сюди здавалася безкінечною, особливо останні тридцять кілометрів — вони тут точно були зайвими. Їх наявність (коли за спиною вже 1200), видавалася просто абсурдною — чому не можна було якось скоротити це?! Ми їдемо вузькою дорогою, зліва і справа стоять автомобілі-трейлери учасників, що прибули на старт своїм ходом з усіх куточків світу. Нам назустріч їдуть ті, для кого ця пригода вже закінчилася. Їх видно здалеку: втомлені, але з посмішками на обличчях і красивими медалями на шиях — та в них все ще лишаються сили, щоб підбадьорити своїх колег (тобто нас) по маршруту. «Аллє! Аллє! Аллє! Бон Кураж!». Останні кілометри здаються неймовірно довгими…
Розділ 1. Lost on arrival. Загублено по прибуттю
Тиждень тому, аеропорт Шарля де Голля…
— Як залишився в Києві? Мені він зараз потрібен! — розчаровано вигукнув я, дивлячись на засмаглу дівчину з незвичайною зачіскою за стійкою «Втраченого багажу» в аеропорту Шарля де Голя.
— Не хвилюйтесь, — відповіла вона, — я бачу ваш багаж у системі. Він прибуде до нас сьогодні ввечері, а вже завтра служба доставки привезе його за вашою адресою. Будь ласка, заповніть цю форму, вкажіть місце, де ви будете знаходитись, і свій номер телефону, з вами зв’яжуться для уточнення часу доставки…
Я вперше летів літаком один: не встиг вчасно придбати дешеві квитки, і, щоб зекономити, довелося вилітати днем раніше (бо на той день дешеві квитки таки були), ніж усім іншим з нашої рандоннерської тусовки. І вперше мій багаж «загубився». Було неприємно, що це сталося саме перед початком веломарафону, для участі у якому я готувався весь минулий рік. Особливо неприємно, коли твій багаж — це велосипед і вся екіпіровка, — з якоїсь невідомої причини, була залишена працівниками багажного сервісу аеропорту в Києві, за кілька тисяч кілометрів від Парижа.
Здавалося б, як можна забути коробку з велосипедом? Вона ж така велика й помітна. Ймовірно, саме тому і забули, що вона була великою. Сподівання отримати свій велосипед не полишало мене до останнього — вантажник в аеропорту Шарля де Голля був не з тих, хто кудись поспішає. Більшість пасажирів давно розійшлися, забравши свої валізи з багажної стрічки, але все інше піднімав окремий ліфт, над яким висіла величезна табличка «Негабаритний багаж». Коли його двері нарешті відкрилися, у зоні отримання багажу залишилося всього п’ять людей.
«Якщо театр починається з вішалки, то марафон Париж-Брест-Париж починається з велосипеда… точніше, з його втрати.»
Коли за день до вильоту у моїй квартирі перегорають три лампочки підряд (з інтервалом в десять хвилин), потім вночі ллє такий дощ, що думаєш, як будеш «плисти» з коробкою, в якій лежить велосипед і купа інших речей (на самій коробці, до речі, останні три цифри з серійного номера виявилися 451), а гейт, куди приземляється літак, має номер D13, то що ж може піти не так? Well, shit escalated quickly.
Після прильоту до міжнародного аеропорту Шарля де Голля, в очікуванні біля зони видачі негабаритного багажу я провів понад сорок хвилин. Вантажний ліфт, судячи з табло на номері поверхів, весь цей час знаходився на четвертому поверсі (як, власне, і ваш покірний слуга), разом з парочкою інших пасажирів, які чекали свої «негабаритні» речі. Причин для паніки я не бачив — все може бути, і хрін знає, як там той негабарит тягти по службових коридорах. І ось, ліфт від’їхав вниз (четвірка на табло замінилася нулем). Барабанний бій, ліфт відкривається… Іііі… Іііі…
Звідти важко виповзає працівник аеропорту і намагається витягнути за собою візок. «Точно, це певно моя коробка застрягла! Нічого, зараз покажу йому, як я вміло її тягаю!» подумав я. Але не так сталося, як гадалося. На візку було все, що завгодно — і пара лиж, і дитяча коляска, і навіть якась дошка для серфінгу або чорт знає що там ще таке.
Але не було лише однієї дуже важливої (принаймні для мене) речі — коробки з МОЇМ велосипедом.
«Ну, хай там що, можливо, дійсно не помістились…» думаю я, але на всяк випадок вирішую уточнити у працівника аеропорту, який тягнув цей весь вантаж. «Екскюзімуа месьє! Хев ю сін а біг байк бокс?» Той спочатку не зрозумів, що я від нього хочу — окей, спитаю по-іншому (але також англійською). «Це все, що було в негабариті?» Тепер він зрозумів, що я від нього хочу — і він киває головою та розводить руками — «Йеп, зетс олл». Щаслива мама забирає свою дитячу коляску, хтось витягує лижі та дошку для серфінгу — а у мене в голові крутиться думка “як так-то? Але ж я краще собаки!” (с).
Єдине, що мені залишалося — звернутися до стійки пошуку багажу, яка знаходилася поруч. Судячи з невеликої черги, я був не єдиним, у кого щось зникло. Намагаюся дізнатися долю свого велосипеда у дівчини за стійкою: вона бере у мене посадковий квиток, до якого прикріплений ярличок-наклейка, шурхотить пальцями по клавіатурі… «Ви знаєте, ваша коробка залишилась в Києві. Але не хвилюйтеся, заповніть цю форму, вкажіть вашу адресу, де ви збираєтеся зупинитися, і ми доставимо ваш багаж до обіду завтрашнього дня». З одного боку, це були хороші новини — багаж не знищений… Ну, якщо можна так сказати. З іншого боку — зайва головоломка перед стартом марафону. Але я вирішив не хвилюватися — всі необхідні форми заповнені, і моя коробка присутня в системі пошуку багажу з позначкою «Rush» (терміново!). Що ж, що я міг ще зробити? Тільки чекати. Залишалося сподіватися, що завтра вона все-таки дістанеться до мене цілою та неушкодженою. Пригоди офіційно розпочалися.
Отримавши роздруківку з трек-номером посилки, я пішов до виходу із зони отримання багажу. Там мене вже чекав Юра — хороший друг сім’ї, який вже довгий час живе в Парижі, і його донька, Саша, яка вирішила скласти йому компанію при зустрічі з упоротим наркоманом рандоннером, тобто зі мною. Вони вже були в курсі того, що сталося — я проводив текстову трансляцію для Юри безпосередньо з місця подій.
Після невеликої автомобільної екскурсії по Парижу ми приїхали до будинку де жив Юра із сім’єю. Напружений день, безліч нових вражень (і переживань), пропущений обід (з’їдений бутерброд у залі очікування багажу не рахується) — у мене почала дико боліти голова. Я нарешті пообідав, але екскурсію по вечірньому Парижу вирішив скасувати — в моєму стані краще було подрімати, оскільки головний біль швидко не проходив.
Наступного дня мені зателефонували зі служби доставки та пообіцяли привезти коробку вдень…, але вдень, після мого дзвінка «ну коли ж?», сказали: “Ввечері”, з 20 до 23. Чи не могли вони повідомити про це раніше? Решта групи рандоннерів (Оля Жалюк, Настя Гіль, Денис Сімковський, Армен «Веган» Мосесян, Роман «Жуж» Моспан, Артем Непосєдов та Богдан Козубовський) вже успішно прибули в Париж, і у всіх все було добре — велосипеди у них долетіли без жодних проблем. Я в той самий час сидів вдома і втрачав можливість гуляти (і кататися) по місту. Хотілося їздити тут і зараз, оскільки я не знав, чи вистачить мені сил на екскурсії після самого ПБП. Простирчавши вдома до обіду, ми з Юрою вирішили все ж вирушити до Парижа — але треба було встигнути додому до 8 вечора, оскільки велосипед перетвориться на гарбуз, кур’єр мав прибути в зазначені часові рамки (хаха, який я наївний тоді був,- прим. авт).
Тому ми одразу поїхали до вежі Ейфеля — на щастя, автомобілем це зайняло всього пів години. Зручно припаркувавшись на набережній біля Сени, ми зробили невелике коло пішки навколо вежі та садів Трокадеро. Натовпи скрізь, купа бариг-торговців (і злодюжки-крадії, куди ж без них) — тут був епіцентр всієї двіжухи. Шкода, що не вдалося залишитися там до вечора і побачити шоу з увімкненням вогнів на вежі — кажуть, це цікаве видовище.
Повернувшись додому точно о восьмій, очікування дзвінка кур’єра продовжилось. Дев’ять годин, десять… я просто гортав стрічку у фейсбуці, сподіваючись, що кур’єр нарешті зателефонує мені… Одинадцята, дванадцята година… На жаль, нічого не відбулося. З одного боку, у мене була б досить чесна відмазка, щоб не їхати 1200 кілометрів за 90 годин. З іншого боку, дуже сумно пропустити таку подію — просто через те, що якийсь вантажник полінувався закинути коробку з велосипедом у літак! Я йшов (їхав) до цієї події два роки, витратив стільки зусиль, і все марно? Вирішив наступного дня конкретно насісти на кол-центр, і ліг спати. Як кажуть, на вечірню заваду вранці є розрада…
Наступного дня після сніданку, я почав задовбувати дівчат з кол-центру. Добре, що я телефонував з французького номера Юри, інакше витратив би астрономічну суму грошей на роумінг, слухаючи по пів години набридливу мелодію і чекаючи, коли оператор там почухається і, нарешті, підніме слухавку. Вдалося дізнатися зовсім небагато — мій велосипед у кур’єра, і він привезе його «одразу, як з’явиться можливість». Що ж, нічого нового.
Після сніданку було прийнято рішення самостійно вирушити на склад фірми, яка займалася доставкою — ми з Юрою застрибнули в машину і вирушили туди. Водночас я, вже вкотре, зателефонував у транспортну компанію та запросив скасування доставки — просто не було часу очікувати, поки кур’єр люб’язно привезе мені багаж: сьогодні п’ятниця, а вже завтра о 13:30 у нас має бути процедура отримання стартових номерів та байк-чек, де велосипед конче потрібен. “А, не везти кудись доставку, ваще ізі”, — приблизно таку відповідь (у досить вільному перекладі від мене) повідомили мені в кол-центрі, додавши, що зможу забрати коробку самостійно. Назвали мені адресу та номер складу — і через півгодини ми вже стояли біля воріт великого ангару, де виднілася купа різноманітних валіз. Як виявилося, це і був склад загубленого багажу.
Тут нас зустрів керуючий: високий білий хлопець з бородою, якому підпорядковувалися всі «різнокольорові». Він провів нас по складу, показав всі коробки з велосипедами, які тут знаходилися. Виявилося, що не тільки мені “пощастило” — серед купи інших валіз виднілося ще чотири велосипеди, що очікували своїх власників. Але, попри все, мого серед них не було…
Після невеличкої розмови вдалося дізнатися, що моя коробка справді знаходилася тут вчора, і була завантажена в машину та тепер курсує по всіх околицях разом з іншим багажем, який перевозить кур’єр. Темношкірий оператор додзвонився до нього — і виявилося, що той вже повертався на склад. Минуло ще сорок хвилин очікування — Юра тим часом також обурювався роботою кур’єра — адже там, за його словами, в основному, працюють аби хто, які не особливо турбуються про своєчасну доставку та й взагалі про свою роботу. Кур’єр приїхав, двері зачинені, слухавку ніхто не взяв, а передзвонити другий раз ліньки? Адіос амігос, їде за наступною адресою розвозити бандеролі.
Через певний час кур’єр таки дістався до складу і я нарешті отримав свій багаж! Наче виправдовуючись, темношкірий дядько сказав, що мій телефон був “поза зоною”- хоча у маршрутному листі все було вказано правильно: включно з префіксом номера +380. На майбутнє, вони порадили мені залишати французький номер — це збільшило б шанси отримати зворотний зв’язок. Якби ж я знав це з самого початку, на стійці реєстрації втраченого багажу! Тоді я б вказав номер Юри, і, можливо, це прискорило б весь процес. Я і досі не знаю, що робив би, якби в Парижі у мене не було знайомих: в такому випадку довелося б витратити купу грошей на таксі, транспорт, зв’язок і таке інше. І ще, через це я, чорт забирай, майже два дні просидів вдома, чекаючи доставку!
Вже в другій половині дня я прибув до «рандоннерської бази» — Юра привіз мене сюди разом з коробкою. Спочатку ми помилково майже вломилися в сусідній будиночок, але жінка, яка виглянула звідти, трохи зніяковіла — вона була здивована, чому двоє незнайомих хлопців дзвонять їй у дзвінок та намагаються потрапити у двір. Ситуацію врятувала Оля, яка вийшла, щоб зустріти нас, звільнивши жінку від необхідності викликати поліцію. Вибачившись перед француженкою, ми під’їхали до сусіднього будинку — охайної, двоповерхової та акуратної будівлі, з гаражем на нижньому поверсі, зі стежкою збоку, що вела кудись до внутрішнього двору.
Поки у мене тривала ця, без сумніву трагічна, комічна і водночас епічна історія з пошуком велосипеда, решта рандоннерів (крім Олі) вже активно катосили по Парижу. Я також був рішуче налаштований і не хотів втратити можливість проїхатись до центру Парижа і знову побачити Ейфелеву вежу (особливо ввечері), але вже разом з Олею на велосипедах. Та для початку їх треба було зібрати. Швиденко пообідавши, я спустився у гараж, щоб подивитися, що там з велосипедом — розпаковка коробки показала, що всередині все ціле й недоторкане, окрім того, що я забув вдома свою велику флягу. Що ж, це найменша з моїх проблем. Збирання двох велосипедів зайняло в мене приблизно годину, тож невдовзі ми стояли на порозі, готові вирушати в дорогу. «Цікаво, чи добре я закрутив ротори?» — промайнула думка в голові. «Ну, от зараз і дізнаємося». Вмикаю навігатор, тицяю пальцем на екрані смартфона в район Ейфелевої вежі, відправляючи координати на велокомп, і ми рушаємо вузькими вуличками приватного сектору Парижа (точніше, його околиць) в напрямку центру.
Тихі й спокійні вулички поступово змінюються на широкі дороги, навколо з’являється багатоповерхова забудова — і скоро ми потрапляємо до самого Парижа. Ми їхали не дуже швидко, не втрачаючи можливості добряче роздивитися все навкруги: проїжджаючи повз міст з паралельними рядами колон, пригадав, що його я бачив у фільмі «Початок», коли персонаж Леонардо Ді Капріо перевіряв вміння «архітектора снів» Еллен Пейдж. Випадково наштовхнутися на це місце було дуже несподівано.
Через деякий час, подорожуючи вулицями, оминаючи завантажені трафіком дороги (я увімкнув цю опцію на своєму навігаторі), ми нарешті прибули до Ейфелевої вежі.
Провели там пів години, ухиляючись від настирливих торговців, які продають все, що завгодно — від холодної води й пива до мініатюрних статуеток вежі й іншого різного непотребу, потім проїхались вздовж Сени до Лувру — сонце вже сідало, і на вулицях почали вмикатися ліхтарі — і стало ще красивіше. Наостанок подивилися як вмикають світло на Ейфелевій вежі — кожну годину після заходу сонця вона запалюється тисячею миготливих вогнів, і таке світлове шоу триває п’ять хвилин.
Через годину все повторюється знову — але ми вже отримали свою порцію вражень, тому, заїхавши в найближчий McDonald’s, швиденько перекусили й вирушили додому.
Чим далі від центру, тим менше ставало людей на вулицях — тож я прийняв рішення не зупинятися на червоне світло на порожніх перехрестях. Логіка була проста — у цьому місті ти точно не місцевий, якщо вирішив їздити за правилами на порожніх вулицях. Не місцевий — отже, можна нарватися на проблеми від справжніх місцевих і, напевно, знову залишитися без велосипеда, тепер вже остаточно і без можливості зателефонувати у логістичну компанію. Втім, нам пощастило, і ми дісталися додому без пригод близько опівночі — велосипеди успішно пройшли випробувальний заїзд. Ми були повністю готові до завтрашнього “байк-чеку”
Розділ 2. Рамбуйє ти моє, Рамбуйє. Або як майже зафейлити bike-check
Прокинувшись вранці, виявили, що погода дуже погіршилась. Небо вкрила сіра завіса з важких хмар, що тягнулася від горизонту до горизонту. Все б нічого, але асфальт вже був мокрий — прогноз погоди, звичайно ж, попереджав про опади, але, як завжди, я ставився до нього з невеликим скептицизмом і сподівався, що ми обійдемося лише легким дощиком вранці.
Байк-чек — це звичайна передстартова процедура перевірки готовності велосипеда до поїздки. При реєстрації на ПБП ми вказували бажаний час, коли хотіли з’явитися на неї — у нашому випадку, ми обрали час 13:15. Від нашого місця проживання до Рамбуйє було всього тридцять кілометрів — досить невелика дистанція, яку можна проїхати за годину. Але погода мала свої плани… Поки Денис, Настя, Оля і ваш покірний слуга снідали, за вікном почало потроху і неприємно моросити, а холодний вітер з відкритого балкону не додавав оптимізму. Армен, Жуж і Артем вже відправилися на байк-чек раніше — по дорозі вони планували покататися околицями та розвідати цікаві місця.
Трапеза закінчена, за вікном все так само моросить. Погодний радар windy підказує, що сьогодні нам не вдасться залишитися сухими. Підбираючи одяг для виїзду, вирішую перевірити свою світловідбиваючу вітрівку на водостійкість — і не беру з собою свій дощовик. У невеликому гаражі на нульовому поверсі вже зібрався невеличкий натовп — кожен чіпляв крила на свій велосипед, готуючись до «серйозного лайна». Але ми ж приїхали їхати ПБП, чи не так? Нас же не зупинить якийсь дощ? Так… але ні…
Незабаром ми вже їхали дорогами до Рамбуйє. Рух велосипедом у Франції — окрема насолода. Ніхто не підрізає, всі випереджають із достатнім запасом, на складних розв’язках майже завжди є вказівник або окрема велосипедна доріжка, яка допоможе подолати навіть найзаплутаніший маршрут. А на тій другорядній дорозі, по якій ми їхали, було ще краще — мінімум трафіку і повна свобода дій. Лише час від часу ми, (частіше з принципу) з’їжджали на велосипедну доріжку, яка з’являлася вздовж дороги — адже її ж не просто так там побудували. Тим часом дощ тільки посилювався — якщо вітрівка поки що витримувала потік води, що падав з неба і летів з колеса Дениса (який їхав переді мною), то ноги в велотуфлях вже «плавали». По дорозі ми, за звичкою, заматрасили, і зупинилися на заправці, випили кави, але швидко зрозуміли свою помилку — ми ж «по запису». Хрін його знає, наскільки суворо ставляться організатори до запізнення на байк-чек, а ми ще й половини шляху не подолали.
Їдемо далі, і наша подорож поступово нагадує мені будь-який військовий фільм про Другу світову війну та висадку союзників у Франції — дощ, слизько, ти мокрий, велосипед мокрий, холодно, а тобі ще й воювати їхати далі. А в них ще й стріляли. Брр… Автентичні французькі села з будиночків, виконаних з кам’яної кладки, і сіре, дощове небо над полями лише посилювали відчуття участі у якомусь «військовому» дійстві.
Їхали ми згідно з нашим графіком — і як раз встигали на 13:15. Але доля вирішила інакше — колесо Насті зробило “пшшш” та покотилося ободом по асфальту. Зупиняємося на узбіччі, на нас ллється вже конкретна така злива, а Настя витягує гвіздок, що стирчить із самого центру покришки. Судячи з його зовнішнього вигляду, він лежав тут ще з часів 19 століття — іржавий, напевно випав із чобота якогось фермера, що проїжджав тут колись давно на возі. І в найкращих традиціях підготовки до “дальняків” у Насті та Дениса немає бортувальних лопаток. Добре, що вони є у мене — кидаю їх Насті в обличчя та їду за обрій залишаю їх Насті та ми з Олею вирушаємо далі, адже час вже тисне. Приблизно через кілометр бачимо ще одного рандоннера — у нього також прокол, і по ньому видно, який він “щасливий” ремонтувати колесо під зливою.
В якийсь момент, проїжджаючи чергове містечко, я розумію, що не знаю, куди їхати далі. Навігацію з комп’ютера я заздалегідь не увімкнув, а займатися цим на ходу в мене не було часу. Ненадовго зупинившись на найближчому перехресті, ми помітили ще одного велосипедиста з прапором Японії на сумці, який впевнено рухався кудись по дорозі. “Йди за білим кроликом” “Їдь за японським рандоннером” — і ми рушили за фігурою, що стрімко віддалялася. Доганяємо його, вітаюсь та запитую, чи знає він дорогу? “Я — ні. Але він (киває головою на свій навігатор), напевно знає правильний шлях”. Ох вже ці японці)
Ще через десять хвилин нам назустріч починають їхати ті, хто, судячи з усього, вже пройшов байк-чек — ми з Олею залишили японця і продовжували їхати вдвох, орієнтуючись тільки на проїжджаючих повз велосипедистів. Незабаром з’явився дорожній знак “Rambouliett”, і ми виїхали на один із майданчиків, де, здається, збігалися всі дороги цього маленького містечка. Одна з них була заблокована поліцією та волонтерами — отже, нам туди. Трохи потряслися бруківкою, кількість велосипедистів навколо вже давно почала зашкалювати — біля деяких кафешок з’являються спонтанні велопарковки — десь кілька велосипедів, а десь цілий десяток стояв, чекаючи, поки їх власники скуштують круасанів з кавою (або чогось ще) в одному з незліченних закладів навкруги.
Годинник на навігаторі показує 13:20 — трохи запізнюємося, але головне, що ми дісталися до міста… Через хвилину-другу, заїжджаємо на територію маєтку Рамбуйє. Кілометр-другий, і ми впираємося в здоровенну чергу з велосипедистів. Тут повний аншлаг — змішалися в купу коні, люди та інші причетні до дійства учасники. Хмм, залишилося тільки розібратися, куди йти на байк-чек. Припустивши, що велика черга не може стояти (ха-ха) в очікуванні проходження байк-чека, ми спочатку повернули до внутрішнього двору — схоже, тут розміщувалися стайні, які на найближчий день перетворили на пункт видачі стартових пакетів. Зробивши коло по двору, побачили кілька рандоннерів з України — все завдяки яскравим синім джерсі з жовтим тризубом спереду і ззаду. Уточнили у них, куди нам йти — виявилося, що велика черга стоїть саме на байк-чек.
Дощ трохи стих, але остаточно не припинився. Поки ми з Олею стояли в черзі, єдиною нашою розвагою, крім топоту на місці а-ля пінгвін у спробах зігрітися, стало розглядання різних цікавих велосипедів та їх власників. Прямо за нами стояли два так званих веломобілі, або «ванни на колесах». Ці хлопці, судячи з усього, зовсім не заморочувалися тим, що зі «стелі» щось капає, адже вони повністю сиділи всередині, занурившись у свої «ванни». Після раптового пориву вітру й дощу один з них не витримав і закрив дах, остаточно ізолюючи себе від зовнішнього впливу. А ми ж так само продовжували мерзнути. Черга рухалася досить швидко, але думка про те, щоб зайти до якоїсь теплої й затишної кав’ярні ні на секунду не покидала мене. Ми спробували зв’язатися з Настею і Денисом, написавши в нашому спільному чаті в Telegram, але відповіді не отримали.
Перед наметом, де проводився байк-чек, окремою чергою вишикувалися власники “унікальних велосипедів”: лігеради, веломобілі, триколісні велосипеди — як серійного виробництва, так і ті, які виглядали ніби їх збирали у всесвіті “Божевільного Макса” — з карколомним нагромадженням конструкцій, а деяким не вистачало лише окремого, висячого на тросах гітариста з басухою-вогнеметом. До пари цим апаратам виглядали і їх власники та діди-перевіряючі, що уважно оглядали “пілотів”, іноді обертаючи педалі цих механізмів і запитуючи щось у власників — за такими маніяками потрібно пильно слідкувати, щоб їх винаходи не розлетілися на гвинтики під час якогось стрімкого спуску.
Незабаром, черга підійшла і до мене з Олею. Волонтери перевірили наші реєстраційні роздруківки, наклеїли на раму наклейки з нашими номерами та запросили далі. Оля одразу застрибнула до вільного «боксу», а я ж — пішов трохи далі до дядька азіатської зовнішності, ймовірно, також японця (знову японці, цікаво, до чого б це?), який махав мені рукою. Процедура перевірки велосипеда була дуже проста — потрібно було продемонструвати, що у твого велосипеда: на місці колеса, вони крутяться, обидва гальма нормально гальмують, світло та задній габарит працює. Провертаю колеса: переднє — ок, заднє — ок, гальма працюють, світло… — я натискаю на кнопку, але фара не вмикається! Овва!
Може дощ залив контакти в роз’ємах фари та акумуляторного блоку? У такої китайської фари-сови може ж статися все, що завгодно — хоча вона служила мені вірою і правдою вже п’ять років і бачила всяке: і дощі, і зливи, і інші погодні катаклізми. Роз’єдную, продуваю обидва контакти, підключаю знову — фара мигоче зелененьким, що свідчить про те, що живлення присутнє… Але, при натисканні на кнопку знову нічого не відбувається! Нуль, повний нуль, ніякого світла, навіть промінчика не засвітилось на мілісекунду!
Всередині мене все холоне, і я розумію, що ПБП може закінчитися для мене навіть не почавшись… Залишається тільки… Оля! У неї ж точно є ще фари — при підготовці до ПБП я більше хвилювався за те, чи вистачить їй світла — і змусив підготуватися по повній: Лізайн 1100, її ручний ліхтарик на акумах, який вона використовувала ще на нічних велороллерських поїздках, Андрій Цветков ще видав свою «народну» фару з акумуляторами, я дістав до цієї фари додатковий акумуляторний блок. «Одну секунду» — кажу я своєму японцю-перевіряючому, який зі співчуттям дивиться на мої спроби привести фару до ладу. Шукаю очима Олю. ТАК! Вона ще тут — біжу до неї, знімаю з керма її лізайн, вмикаю його, і урочисто махаючи, біжу назад. «Ось моє світло! Я можу їхати з ним!». «Можеш» — кивнув мені японець. «Тільки раджу перевірити ще й цю фару — кивнув він на #мійшматоккитайскоголайна. Удачі!». «Обов’язково перевірю!» — я все ще не вірю в те, що таки проканало. Мені дуже пощастило, що Оля ще далеко не пішла, інакше довелося б повторювати всю процедуру знову. Або бути недопущеним до заїзду, хрін його зна, які тут правила…
Після байк-чеку, нам сказали поставити наші велосипеди на парковку — величезний загін, де вже стояло кілька сотень велосипедів. Хоча як, стояло — на секції парканів були покладені довгі дошки, і кожен зачіпляв велосипед за сідло, залишаючи його у підвішеному стані. Так само зробили й ми — перед виходом я тільки замотав свою фару в пакетик — мокнути ще більше їй однозначно було не варто.
Видача стартових пакетів відбувалася саме у тих стайнях, до яких ми помилково пішли на самому початку. Відстоявши невеличку чергу і там, ми отримали фірмовий тканинний рюкзак з логотипом ПБП, в якому лежала пара номерків (один чіплявся на кермо, інший на велосипед збоку), браслет на руку з номером (моїм був R092), і найважливіше — маршрутна книжка, куди необхідно отримувати штампи на КП. Вона лежала в спеціальному водонепроникному чохольчику, який можна було повісити на шию, ближче до тіла, так би мовити.
На цьому формальності з отриманням стартового пакета завершилися. Звісно, можна було ще погуляти околицями, посидіти в місцевому барі та випити щось освіжаюче… якби ми не були мокрими до останньої нитки. За вікном температура наближалася до 15 градусів, і тривале стояння без руху під крапаючим дощем ніяк не сприяло зігріванню. Знову заглядаємо в наш чат — від Дениса з Настею досі немає жодних новин. Вирішуємо, що треба їх таки дочекатись та вирішити, як вибратися звідси — їхати тридцять кілометрів додому своїми силами не хотілося, від слова зовсім.
Пропоную вирушити до містечка — там напевно буде можливість сісти в якусь теплу кав’ярню і хоча б трохи висохнути та зігрітися. Їдемо назад, тією самою дорогою, якою приїхали сюди — а потік прибуваючих рандоннерів навіть не думає закінчуватися. В місті майже зіштовхуємося з Михайлом Кирюшкіним, рандонером з Києва, з яким я та Оля їхали на старт львівської чотирьохсотки «Світанок на перевалі». Зовсім неочікувана зустріч, особливо якщо врахувати, що ми з ним не мали жодного зв’язку — з такими крутими людьми доля зводить сама, і жодні месенджери не потрібні. Михайло тільки їхав на байк-чек, тому перекинувшись парою слів, кожен рушив у свій бік.
Головним критерієм вибору кав’ярні була можливість сісти всередині, в теплому приміщенні — тому ми одразу проїжджали повз відкриті тераси та веранди. Через хвилину-другу нарешті знайшли місце в кав’ярні, звідки щойно від’їхала велика група велосипедистів, звільнивши місце вже для наших байків перед закладом. Пильний погляд на вітрину — і вже хочеться їсти, і ми замовляємо дві великі кави, смачнезний гарячий бутерброд з неймовірно смачною начинкою, ще якийсь гарячий сендвіч і десерт. Замовити їжу виявилося просто — знання французької мови зовсім не знадобилося, більшість персоналу розмовляла англійською на достатньому рівні, щоб зрозуміти, що від них треба. А в тих місцях, де не розмовляли — все просто вирішувалося «вказуванням» пальцем на те, що хотілося. Щодо випічки все було зрозуміло, але дві великі кави насправді виявилися дуже великими — високі склянки, близько 400 мілілітрів, якщо не всі 500. Частину вологих речей ми повісили на спинки стільців, щоб вони хоч трохи висохли, а самі взялися за їжу.
Після тривалого часу нарешті почалась якась активність у загальному чаті: Настя і Денис нарешті з’явилися на зв’язку. Оля передала їм наші координати, і незабаром вони також приєдналися до нашого столика. Настю вже колотило від холоду, настільки вона змерзла — їй навіть довелося купити прозорий дощовик-теплицю, щоб хоч трохи накопичувати тепло. Ще через сорок хвилин всі остаточно зігрілися — але ні в кого не було бажання їхати додому своїм ходом. Швидко шукаю маршрут — до залізничного вокзалу всього-на-всього сімсот метрів, а потяги до Версаль-Шантьє (найближча точка до нашого дому) відправляються кожні сорок хвилин. Виходимо із затишної кав’ярні, атмосфера нагадує «Алею Діаґон» з Гаррі Поттера — вузька, мощена бруківкою вулиця з купою магазинів і кав’ярень, тільки замість чарівників — сотні й сотні велосипедистів навколо. Їдемо по тротуару «проти шерсті», на площі трохи помиляємося шляхом, але потім знаходимо правильну дорогу — і вже скоро стоїмо перед будівлею вокзалу.
Настя, єдина з нас, що вивчала французьку мову в школі, пішла купувати квитки в автоматі. Перед нею у черзі стояла група китайців, які, судячи з усього, давно намагалися подолати цю трикляту машину — помітивши Настю, яка швидко (у порівнянні з ними) натискала кнопки на екрані, вони насіли на неї з проханням допомогти. Поки Настя купувала нам квитки та встановлювала дружні зв’язки з Китайською Республікою — пройшло десять хвилин. Китайська делегація тихо перемовлялась, поглядаючи на екран через спину Насті — спочатку вона купила квитка нам, а потім допомогла розібратися з заплутаністю маршрутів і станцій групі в шоломах з червоними драконами (так, у них була унікальна форма в одному стилі, шолом також входив до комплекту).
Отримавши квитки від Насті, ми крокуємо до залізничного вокзалу — провідники, помітивши, що у нас є велосипеди, допомагають зорієнтуватися, на яку платформу потрібно потрапити, щоб сісти на потяг до Версаль-Шантьє. Нам пощастило, і ми встигли вийти на перон. Точніше, встигли всі, окрім мене — поки я надягав захисні резинки-«тапочки» на свої шосейні шипи, всі вже сіли в потяг — я тільки встиг помітити Дениса, який сідав останнім. Перон вже був порожній — слава богам, місцеві провідники стояли та майже тримали двері потяга, відкладаючи час його відправлення. Докотився до дверей, з яких вже виглядала Оля, і застрибнув разом з велосипедом в тамбур. Фууух, встиг. Двері зачинилися, і потяг почав набирати швидкість.
Абияк розмістивши велосипеди на нижньому ярусі, розсілися теж на нижньому ярусі (так, тут електрички двоповерхові). Поруч з нами сидів американець — ми зрозуміли це по його вовняній джерсі USA Randonneurs. Завели з ним розмову, дізналися, що він також їде на ПБП вперше — у нього був якийсь красивий сталевий турінг з повними крилами та охайною сумкою-ящичком на кермі. За розмовою пролітав час та станції за вікном, хіба що Насті довелося трохи переставити свій велосипед — при посадці вона просто притулила його до дверей. А під час руху потяга велосипед трохи коливався — але на окремому сидінні біля дверей сидів якийсь японський рандоннер (знову японці, це знак!), який перші кілька станцій ловив Настін байк. Але потім вона зрозуміла з його погляду, що певно це трохи наглувато, тож пересунула вел на нижній ярус до решти наших велосипедів.
Незабаром ми прибули до Версалю. Тут все виглядало так, ніби й не було ніякого дощу — сонце, звичайно, не сяяло, але асфальт вже достатньо висох. Перед турнікетами на виході з вокзалу на Дениса насіли китайські товариші — дві тітоньки на складних велосипедах хотіли сфотографуватися з ним. І це не дивно, бо він був вдвічі вищий за них, як з таким не сфотографуватися. Виходимо з будівлі вокзалу та їдемо додому вузькими вуличками. По дорозі ми знову зустріли Мішу Кирюшкіна, який зайшов у внутрішній двір якоїсь будівлі — правда, на швидкості не встигли відреагувати та пронеслися повз, встигнувши лише помахати рукою. Схоже, він там і зупинився на час проведення ПБП.
Подолавши останній підйом, закочуємось в наш двір. Мокрі та втомлені, розповзаємося по своїх кімнатах — треба було терміново переодягнутися, сходити в душ, випрати та просушити речі (добре, що в гаражі також була сушильна машина). Втім, мене чекало ще одне захоплююче заняття — ремонт (або спроба ремонту) моєї фари. Але спочатку душ та їжа!
Сутеніло. Ми вже допивали якусь там “енну” пляшку вина, після ситної вечері та насиченого дня воно добряче зайшло. Повечерявши, народ потроху розходився по спальнях, а я сів ремонтувати фару. Найперше, перевірив контакти — нічого не змінилося. Живлення подається, лампочка блимає, але фара не вмикається з кнопки. Десять хвилин потрушування та перепідключень штекера — о, диво, фара блиснула світлом на пів секунди! Отже, вона працює — просто треба порпатись далі. Вирішив розібрати корпус і заглянути всередину — так, що в нас там, маленький шестигранник? Ще менший? От халепа — у моєму мультитулі немає міліметрового шестигранника. Неприємно… Я не передбачав такого варіанту розвитку подій, коли фара просто заллється дощовою водою — і як тут таке передбачити…. Всі акумулятори, які я підготував, підходили виключно до цієї фари. Десь з глибини пам’яті згадується подібний момент — декілька років тому, після якогось дощу під час нічної їзди, фара так само відмовлялася вмикатися — а наступного ранку раптом запрацювала сама. Чи то вже мене глючить після стількох келихів вина, що мій мозок сам домальовує події, яких не було… Рома Моспан, який сидів навпроти та спостерігав за моїми стражданнями, згадав, що в його наборі був підходящий малий шестигранник. Якщо не знайдеться, то без світла їхати немає сенсу — просто мене не випустять з КП до ранку. Або знімуть з маршруту маршали на мотоциклах…
Але мені пощастило — шестигранник підійшов, і через декілька хвилин фара була розібрана. І вірно, таки вода призвела до несправності — зсередини витекла досить велика калюжа (як для невеликого корпусу фари). Захопивши серветки, просушив все що залишилося всередині, і вирішив перевірити працездатність — при підключенні акумуляторів фара почала моргати стробоскопом — це її додатковий режим… Від’єднав контакти, що йдуть від кнопок керування, протер їх серветкою, намотаною на зубочистку, підключив назад, і вуаля! Все працює. Знову ж таки, не ідеально, іноді вмикається, іноді ні, але знаходжу положення, в якому фара починає світити. Вирішив залишити її розібраною на стільці до ранку, нехай просихає, а потім буду далі розбиратися. Поки я порпався з ремонтом, Денис сказав, що може дати мені одну з його фар. Дві були у нього на кермі, і одну, запасну, він запропонував мені взяти, тільки без акумуляторів. Якщо моя фара не «прийде до тями» до нашого від’їзду, мені доведеться варварськи розбирати «банки» для моєї фари та витягати звідти акуми по одному. Що ж, все вирішиться завтра, а зараз можна йти спати.
Розділ 3. Grand Depart
Що робити, коли старт твоєї групи «R» запланований на 20:00? Правильно, давати хропака до останнього та добряче виспатися після довгої ночі чревоугодництва, випитого вина та порпання в електричних нутрощах фари. Після сніданку перевіряю стан фари — алілуя, все працює! Вмикається, перемикає режими — цього цілком достатньо. Та схоже, що кольоровий індикатор стану батареї вийшов з ладу — він постійно світився червоним, але в будь-якому випадку це краще, ніж повна відсутність світла. Тим паче у мене було цілих три запасних акумулятори — цього має вистачити з запасом. Для підстраховки, вирішую додатково ізолювати корпус: залишками клею для камер проходжуся по всіх швах, куди теоретично могла протікати вода — а над стиками корпуса наклеюю додатково ізоленту. Правда, чорну, а не синю, але думаю, цього буде достатньо.
У нас з Олею план на сьогодні був максимально простий: сходити в найближчий магазин, взяти з собою умовних батончиків/кабаносів в дорогу (а то хто зна, може ми десь у полі заголодаємо), зібратися і трохи подрімати перед стартом. З усіма пунктами, крім останнього, я впорався на ура — поки остаточно перевірив готовність наших велосипеди та зібрав свої речі в підсідельну сумку, на «поспати» мені залишилося хвилин десять… «А може, нікуди не поїдемо?» — чую риторичне питання Олі. «Будемо кататися по Парижу та околицях, сидіти в кав’ярнях, попиваючи каву з видом на Ейфелеву вежу, а не все це…» Але діватися було нікуди — варіант «не поїхати» був би можливий у разі, якби мій велосипед остаточно б загубили, або хвороби (але всім пощастило, ніхто не захворів). Старт у нас о 20:00, отже з дому треба виїхати десь 16:00, щоб заздалегідь розібратися, куди йти та що робити перед стартом. А ще просто повеселитися з іншою рандоннерською двіжухою з України (і не тільки).
Ми добиралися до Рамбуйє потягом — адже наступні чотири дні точно будемо багато їздити, тому економили сили. В очікуванні поїзда, сидячи на пероні, ми почули ще один «запах Парижу» — хлопець у капюшоні, стоячи біля сусідньої лавочки на відстані десяти метрів, судячи з усього, розкурював косячок — запах трави вже розповсюдився по перону. Ну хай воно би бзділо десь на пероні, але коли ми сіли в потяг, почали боятися, що поки ми доїдемо до рожевого та казкового Рамбуйє, вулиці будуть заповнені єдинорогами, а веселкові повітряні замки високо висітимуть у веселковому небі.
Прибувши на місце та вийшовши з потяга, ми дізналися від іншої групи українських бреветників, що єдинорогів не завезли, як виявилося, проїзд потягами в сторону Рамбуйє в ці дні для рандоннерів був безкоштовним! Здається, про це десь говорилося, та жодних табличок, що повідомляли про таку безкоштовну послугу, за весь час наших поїздок електричками ми не помітили. Але могли б заощадити купу грошей! Що ж, ну ок, будемо знати — знадобиться у майбутньому. Ну і ладно.
Рамбуйє так само був заповнений велосипедистами, як і вчора — а оскільки всіх розділили на стартові групи по три сотні людей у кожній, старт розтягнувся на цілий день. Ми знову зайшли на територію палацу, і, проїхавши по доріжці, потрапили у хвіст групи P, яка повільно збиралася на старт. Перевага велосипедної джерсі рандоннерської збірної України виявилася очевидною — варто було лише поглянути на натовп, і одразу можна помітити когось зі своїх у синій джерсі з яскраво-жовтим тризубом на спині та грудях. Тут ми також зустріли компанію зі Львова, яка стартувала в групі P — почалися веселощі з дружніми приколами та підбадьорюваннями. Здається, ми були найгучнішою та веселою тусовкою навколо — учасники з інших країн, що скромно стояли поруч, аж ніяк не могли з нами зрівнятися.
Тим часом процедура старту тривала. Кожні п’ятнадцять хвилин розсувався паркан, і наступна пачка рандоннерів їхала далі — до наметів, де вони отримували штамп у маршрутну книжку, і потім рухалися до стартової арки. Ось вже стартує і група P, тож бажаємо нашим колегам успіху, і займаємо свою чергу — час летить непомітно, і вже скоро настає наш момент отримати штамп у “паспорт». Після цього, по гравійній дорозі (нарешті, не дарма купляв гревел!), повз стоячих обабіч дороги французьких вболівальників, які аплодували та підбадьорювали, ми вирушили до стартової арки. До офіційного старту нашої групи залишилося 7 хвилин, і протягом усього цього часу зі сцени, що стояла поруч, щось розповідав місцевий «тамада» — ведучий. Але оскільки я знаю максимум десять слів французькою, то було проблематично зрозуміти, про що йшла мова. Пам’ятаю, він по черзі називав країни, присутні в стартовому коридорі, а учасники цих країн разом з глядачами піднімали руки вгору та шуміли. Встиг зробити кілька фотографій, і ось вона, година ікс…
“Trois! Deux! Un! Сommencez!” — натовп вболівальників вибухає аплодисментами, я вмикаю запис треку на навігаторі, і ми набираємо швидкість. Через хвилину ми вже виїхали з території палацу на дорогу, і група почала прискорюватися. Світило яскраве сонце, що потроху сідало — з погодою нам однозначно пощастило, і ми мали змогу насолоджуватися краєвидами навколо. Звісно, відволікатися на щось надовго було неможливо — їзда в групі з трьох сотень людей накладала свій відбиток — потрібно було стежити за незнайомими велосипедистами, адже їзда в неприкатаній групі завжди пов’язана з ризиком.
Вже через десять хвилин наш величезний пелотон стрімголов навалював із середньою швидкістю 35 км/год, місцями прискорюючись і до 40. Але навіть при такій швидкості знайшлися ті, хто хотів їхати ще швидше — зліва від основної групи постійно проносилися велогони, час від часу за них чіплялися інші, сідаючи тим на колесо. Так формувалися відриви, які невеличкими зграйками потроху від’їжджали вперед. Мене цілком влаштовувала їзда в групі — нащо навалювати, попереду ще багато-багато кілометрів, упоротися буде ще де. Через годину адреналін та ейфорія трохи знизили оберти — мій пульс вирівнявся і знизився до «матрацних» 140 ударів у хвилину, група все ще їхала зі швидкістю 30+ км/год. Її темп вирівнявся, і тепер я практично перестав хвилюватися про можливі завали в групі — врешті-решт, люди навколо мене також мають величезний досвід їзди на велосипедах, якщо потрапили сюди. Ймовірність потрапити в завал, звичайно, існувала, але це не умовна київська Критична маса або велопарад — тим паче в першу ніч ми всі були свіженькими та не залипали на ходу.
Час йшов, темрява поступово виборювала своє місце під сонцем. Саме в той момент, я просто очманів від кількості велосипедистів — далеко-далеко, аж до самого горизонту, простягався безперервний потік червоних вогників. Ззаду — так само, наскільки вистачало погляду, світилися фари. Це було дійсно епічне видовище — такої кількості велосипедистів одночасно я ніколи в житті не бачив. Повз нас продовжували проноситися рандоннери з груп, які стартували після нас. Іноді це була пара людей, іноді — цілий пелотон з понад десятком-другим велогонів. Особливу увагу ми звернули на румунську команду — вони обганяли нас не вперше, весело улюлюкаючи та спілкуючись між собою. Ну й що, подумаєш, обігнали та й обігнали. Але, через якийсь час ми знову побачили їх на узбіччі. І це не виглядало, наче там якісь технічні негаразди або ремонт проколу. Ми проїхали повз них, і згодом «румунське божевілля» (як ми назвали їхні маневри) вкотре обігнало нас, з «ведмедями та танцями» виривалося знову кудись вперед, щоб через кілька десятків кілометрів вчергове встановити свій циганський табір біля узбіччя з «конями, гітарами та ай-нэ-нэ».
Рівнинна місцевість вже давно змінилась пагорбами, де наш впорядкований пелотон із пів сотнею осіб продовжував навалювати, аж гай шумів. У такі моменти, звичайно, я намагався тримати максимальну дистанцію від інших, але це не завжди вдавалося — рано чи пізно я знову сідав до когось на колесо, і стрімко летів зі спуску вниз, проте, слава Богу, неперервна червона лінія габаритів чудово показувала, що чекає попереду — чи то різкий поворот, чи новий підйом, або продовження спуску. В голові постійно треба було тримати орієнтовне положення Олі в пелотоні — щоб раптом не випустити її з поля зору. Але вона (а також Денис та Настя) не відставала, і ми якось знаходили один одного серед сотень інших рандоннерів та трималися купи.
Пам’ятаю, як на одному зі спусків прямо переді мною Оля наїхала на чийсь мобільний телефон, що лежав прямо посеред дороги — я встиг помітити, як екранчик пристрою навіть засвітився, показуючи, що він ще живий, але на швидкості пролетів повз. Гальмувати та намагатися підняти телефон, щоб потім спробувати знайти власника — це було надто небезпечно, можна створити такий завал, що буде повна срака. Взагалі, всілякі різні ніштяки досить регулярно зустрічалися на дорозі під час усього ПБП, особливо на спусках — то рукавичка у когось випала і лежить, то велосипедне кепі, то USB-кабель від зарядки, то якийсь батончик, то ще якась електронна приблуда — якщо поставити ціль, то можна було б точно зібрати цілий мішок різної електроніки та одягу.
Перша зупинка у нас була на 117-кілометрі, в містечку Mortagne-au-Perche (Мортаньо-о-Перше), де була перша точка харчування, яку я для простоти теж назву контрольним пунктом, хоч тут ми і не отримували печатки у маршрутні книжечки — перша відмітка була трохи далі, за сотню кілометрів. Щоб заїхати в місто, ми мали здолати величезний підйом довжиною у кілька кілометрів. Скажу наперед, що майже кожен КП був розташований на вершині якогось пагорба. Тому заїзд такі міста перетворювався на мінічелендж. Заблукати на маршруті було ДУЖЕ ВАЖКО — всякий поворот, який викликав сумніви, позначався спеціальною яскраво-зеленою табличкою зі світловідбивною стрілкою та написом BREST на ній. В’їзд на КП виглядав як коридор, розділений на дві половини — в’їзд і виїзд. На в’їзді були датчики чипової системи — проводився електронний таймінг, а в спеціальному додатку на телефоні, який міг встановити кожен, миттєво приходила інформація про час проходження КП. Окрім чипа мітки на номері, треба було обов’язково отримати печатку в книжечку: таймінг є таймінгом, але традиції — традиціями. Прибувши на КП, ми з Олею губимо Настю та Дениса. Дєня, як той, хто вже їздив ПБП у 2015 році, скоріше за все зміг би нам підказати, що тут і як робити, але, на жаль, в натовпі ми його не побачили.
Велосипеди припаркували біля великого критого майданчика, де розташувалася польова кухня: тут на відкритому вогні смажили ковбаски та робили хот-доги, продавали воду/колу/пиво. З першого погляду я подумав, що це і є основна точка харчування — тож замовив кілька хот-догів і колу. Як потім виявилося, поспішив. Перекусивши, ми ввійшли всередину будівлі — це був або актовий, або спортивний зал — великий, синій напис “CONTROLE” вказував на вхід. Усередині зібралося величезне скупчення людей і пахло свіжою їжею — тут знаходилася їдальня. І, на відміну від хот-догів ззовні, асортимент тут був значно більший: супи, другі страви, компоти, і що завгодно — береш при вході тацю, тарілку і починаєш насипати. Але це для випадків, якщо ти голодний — а ми з Олею вже трохи перебили собі апетит. Саме в цей момент нас покликали Настя з Денисом — вони на той час повечеряли, сидячи за одним з довгих столів. Окрім людей, які їли, тут також були ті, хто просто спав — одні опускали голову на стіл, інші знаходили вільне місце та лежали прямо на підлозі — під час ПБП це було нормою абсолютно скрізь.
Оскільки ми з Олею встигли перебитись хот-догом, то сильно їсти не хотілося. Пам’ятаю, що я взяв якийсь снек, щоб заштовхнути його у себе, але вже розумів, що з самого початку варто було не поспішати та відразу знайти їдальню, щоб повноцінно поїсти. А на одному хот-дозі з круасанами далеко не доїдеш. Поки туди-сюди, хвилин через сорок виходимо із теплого, та гомінливого, як бджолиний рій, приміщення. Й одразу відчувається контраст температур — вночі стовпчик опускався до десяти градусів тепла, і це ще в місті — а за його межами, в полях, було дещо холодніше. Накинувши на себе пару теплих речей зі своїх запасів та набравши свіжої води, ми рушили до виїзду з КП. Там перевірили, чи працюють у нас фари та задній габарит — переконавшись, що все увімкнено, нам дозволили продовжити рух. Волонтер-регулювальник, що стояв на перехресті, вказав потрібний напрямок, і ми рушили далі в ніч.
Попередній план полягав у наступному — нам потрібно було проїхати першу ніч і десь виспатися перед світанком. Через те, що це була лише перша ніч у сідлі, мене не охоплювала сильна сонливість і втома. Ба більше, ейфорія від старту все ще трохи діяла. Також одним великим плюсом виявилося те, що на дистанції була просто маса велосипедистів. Якщо на бреветах від Kyiv Bicycle Club нічні переїзди у полях — це їзда з “довбаного нізвідки у довбане нікуди” серед нічного вакууму, то тут ти завжди міг підняти погляд вперед і помітити сотні габаритів і світловідбиваючих жилетів, які рухаються попереду. Цього було достатньо, щоб не залипати, дивлячись під своє колесо.
Врешті-решт, близько третьої ночі я почав таки потроху позіхати — сильно залипати не хотілося, але нам ще потрібно було їхати до самого світанку, до КП у Villaines-la-Juhel. На одному зі спусків у якомусь містечку я опинився позаду пари рандоннерів з Японії (знову японці, вони скрізь!). Скоро почався ще один спуск. Я вже звик до логіки руху в такій великій колоні, розслабився — їду собі, і їду. Спуск потроху виводив на якесь перехрестя, яке чудово проглядалося в обидві сторони, і перед ним виднівся знак STOP. На самому перехресті не було жодної живої душі (або машини) — навчений роками їзди по місту в будь-який час доби, я чудово розумів — у такій дірі, тим більше в таку пору доби, ймовірність зустріти машину, яка непомітно виїде з-за повороту, наближається до нуля. Але я не врахував, що японський менталітет, який змалечку навчений невикорінно дотримуватися встановлених правил, проявиться прямо тут, перед моїм переднім колесом. Побачивши знак STOP, японці (чоловік і жінка) різко б’ють по гальмах — мене врятувало тільки те, що я їхав позаду них, але посередині — це дало мені місце для маневру, і я зміг вклинитись між ними, теж загальмувавши. Якби сидів чітко у них на колесі — то вже лежав би на асфальті. А так — обійшлося легким переляком, і навіть проснувся від напливу адреналіну. “Якого біса?” — питаю я у них англійською, а у відповідь чую злий відгук, що ніби “штампує” кожне слово “Слідуй правилам”. Японський менталітет — сильна штука. Вирішую запам’ятати на майбутнє і триматися від них подалі — правила-правилами, але безпека та непередбачувані гальмування в групі, яка їде зі спуску зі швидкістю 40 км/год, набагато важливіші.
Їдемо далі, маршрут веде нас через залізничний переїзд. Я, вже навчений на власному досвіді, тримаюся подалі від японців. На рейках Денис, що їде попереду, легко проїжджає вперед — і ніби розганяє в сторону всіх, хто почав гальмувати. Японці, в яких я мало не врізався, також відгальмовуються майже в нуль. Чортові камікадзе. Ймовірно, це у них в крові. Хоча з їхньої точки зору, напевно, саме я був тим самим камікадзе, який мало не зіткнувся з «паном Ямато та його супутницею».
За моєю спиною потроху сходило сонце, і незабаром ми закотилися на другий КП Villaines-la-Juhel (216 км). Тут у нас була запланована невеличка перерва на сон — хвилин на п’ятнадцять, щоб трохи перезавантажитись. КП знову нагадував вулик — припаркувавши велосипеди, ми пішли за стрілками до “контролю” — отримати штампи в маршрутну книжечку. У приміщеннях, то тут, то там, лежали (і сиділи) сплячі люди — я вже потроху починав до цього звикати, але все одно було цікаво спостерігати, як народ тупо відрубався від втоми прямо біля проходів, де нон-стопом курсував великий потік людей. Отримуємо штамп у книжечку, і йдемо у так званий “Бар” — його зробили спеціально для зменшення кількості черг, і тих людей, які хотіли випити тільки чай/каву та з’їсти умовний круасан/булочку. Асортимент тут був небагатим, проте черга швидко рухалась. А ось для того, щоб нажертися, на кожному великому КП розташовувалася окрема їдальня, де все було зроблено так, як треба: з підносами, порцією пасти на роту солдат, супи, салати та багато іншого. Але на ту мить я ще не знав про цей нюанс, тому вирішив що цей “бар” — єдине місце, де можна попоїсти. Круасанами та кавою сильно не наїсися — вони швидко “згоряють”, а ми тільки-но дві сотні кілометрів проїхали, і я вже активно почав під’їдати запаси своїх батончиків. Після гарячого чаю шукаємо місце, де можна влягтися/всістися і задрімати. Довго шукати не довелося, до наших послуг в сусідній кімнаті була купа столів та стільців. Ідеальний варіант, і судячи з кількості сплячих тіл навкруги — це було ТЕ САМЕ місце. Займаємо стіл, прикидаємо, що нам треба поспати десь пів годинки — що вже краще, аніж ті 15 хвилин, про які йшла мова на початку. Денис лягає на підлогу, всі інші займають позу сплячого студента на лекції, впершись головами у свої лікті. Я ще скористався берушами, котрі заздалегідь, згідно з порадами бувалих ПБП-шників, взяв із собою. Лягаю на лікоть, і розумію, що спати я не хочу! Цікаво, скільки часу пройде, поки я….хрррр-хррррр…
Розділ 4. Вверх-Вниз
Прокидаюсь від того, що мене штурхають за плече. Нууу, ще п’ять хвилиноч… а ні, це ПБП, так можна і в ліміт не вкластися. Треба їхати. Вихід із теплої будівлі у вранішній холод — ще той подвиг. Було вже достатньо світло на вулиці, коли ми викотилися з КП — але недостатньо тепло. В найкращих традиціях, спеціально для “розігріву” перші пару кілометрів нас чекала їзда зі спусків вниз — шоб, так би мовити, швидше прокинутись. Далі нас чекала “вранішня їзда крізь хмару”. Ми проїжджали мальовничий ліс, котрий місцями зникав, і навколо виднілися поля, вкриті густим туманом — видимість іноді падала до трьохста метрів. Але, як же, чорт забирай, це було КРАСИВО!
Після виїзду з КП дорога йшла то вверх, то вниз — якшо і траплялися прямі ділянки, то вони були дуже короткими. Невдовзі, їзда крізь хмару закінчилася — сонце почало потроху пригрівати, і в якийсь момент стало вже достатньо тепло. Після чергового підйому ми побачили невеличку галявинку зі столиком прямо біля узбіччя — й вирішили зупинитися, щоб зняти зайві речі. Метрах в десяти від нас, на сонці, вже “чілив” ще один рандоннер. І, замість того, щоб спати на землі (як це робили декотрі), він зайняв досить козирне місце — лежав на стовбурі дерева, яке було розпиляне навпіл і зроблене лавочкою. Я ще тоді йому позаздрив — була ідеальна погода, коли на сонці ще не жарко, але вже не дуже холодно. Знявши зайві речі, перепакувавши сумки, ми трохи розім’ялися (як-не-як, вже 250 км проїхали), та рушили далі.
Дорога кружляла крізь поля та маленькі містечка — проїжджаючи одне таке, ми не змогли втриматися від спокуси просто зупинитися над річкою та поспостерігати за пейзажем. Акуратний канал, який проходив крізь містечко, напевно був улюбленим місцем серед рибалок — парочка таких вже ловили рибу, стоячи у воді в спеціальних гумових штанях. Сонце остаточно почало пригрівати, і, якби не ПБП, ми б зависли тут на цілий день. Хоча ідею заматрасити у найближчому ресторанчику ми не відкинули. Повернувшись трохи назад, зайняли столик на веранді — тут і поїмо, оскільки зранку перед виїздом довелося перебиватися власними запасами. Всередині кафе знаходився величезний прилавок, де були розкладені всілякі цікаві та їстівні штуки — моє око зачепилося за якісь багети з начинкою. Я намагався прочитати меню (для рандоннерів була окрема версія — готові набори їжі з невеличкою знижкою), але нічого у ньому не зрозумів, та вирішив тикати пальцем навмання. Вибір я зробив вельми вдалий — багет виявився з “дох#уя масла” та шинкою, що в комплекті з кавою залетіло на ура. Сяяло сонечко, було кайфово і тепло. Ідилія…
Але як би то чудово не було, потрібно їхати далі. Долаючи красивенний підйом навколо вежі біля якогось маєтку (з такими видами вгору можна їхати безкінечно), ми потроху вибралися з містечка. Пагорби плавно змінилися на рівнини — але тепер ми почали вигрібати від зустрічного вітру. Якщо раніше це ще не було так помітно, то на цій ділянці було вже не весело, не дивлячись на те, що ми сиділи один в одного на колесі. Трохи згодом, коли я вже замахався боротися з вітром, Денис раптом підняв руку вверх, показуючи знак зупинки. “Я тут зупинявся минулого разу!” — він кивнув в сторону якогось будиночка, що притулився обабіч дороги, де стояв столик та можна було випити кави/чаю і закусити печивом. Таку пропозицію заматрасити на рівному місці ніхто з нашої групи не відкинув, тож притуливши велосипеди до стіни будинку, ми підійшли до столика. Господиня, яка стояла біля нього, привітно кивнула головою та запитала французською “Кави? Чаю” — але все було зрозуміло і без перекладача. На столику лежали усілякі смаколики — обирай-не хочу. Крім нас, тут також скупчилося багато інших рандоннерів — тут був майже “оазис” посеред нескінченних французських полів, який приваблював стомлених мандрівників. Також, на столі лежав великий зошит з ручкою — зазирнувши туди, я побачив, що всі бажаючі залишали свої побажання, на різних мовах світу. Оля вирішила щось і собі записати, а Настя з Денисом — просто присісти на землю. Втомленому рандоннеру багато і не треба, а нагрітий сонцем асфальт ідеально для цього підходив. Але до нас одразу прибігли діти із карематами в руках — ми спочатку відмовлялись, але потім вирішили не пручатись — вони ж заради нас старались, як-не-як. Поки сидимо, повз нас нескінченним потоком продовжують проноситись рандоннери — щільність груп, у порівнянні з першим днем зменшилась, але такого, щоб пройшло двадцяти секунд, і ніхто б не проїхав — не було.
Час на ПБП йшов зовсім інакше — хоч ми й витратили на цю зупинку хвилин п’ятнадцять, здавалося, що пройшла година. Так само було і з їздою — пара-трійка годин у сідлі, стискувалася до якоїсь пів години, головне — не слідкувати за часом та кілометрами безперестану, бо в такому випадку один кілометр міг тягнутися безкінечно довго, а мозок все ще не розумів, чому так довго їдемо, а на одометрі всього лише +3 кілометри.
Настав час рухатися далі — повертаюся до столика, щоб випити водички, і там обмінююсь кількома словами з господарем: він сказав, що для його сім’ї зустрічати рандоннерів це традиція, якій вже 40 років. Ще маленьким хлопчиком, він, так само як і його діти, допомагав власним батькам, приносячи їжу та воду всім бажаючим. Наостанок він залишив мені папірець зі своєю фізичною адресою — і попросив, при можливості, вислати йому листівку або фотографію з нашої поїздки. Я, звісно, поклав папірець у надійне місце, тільки для того, щоб згодом зрозуміти, що таки десь його загубив…
Близько першої години дня, ми наблизились до Fougeres (Фужер, якщо нашою). Як зазвичай, щоб заїхати в місто, треба було спочатку з’їхати вниз, а потім — знову видертися на пагорб. Спуск був стрімким: невеличкий шматочок шосе, з гарним уклоном вниз, довжиною у добрячих пару-трійку кілометрів. Майже на самому початку спуску Настя зупинилася з якоїсь причини, а я з Олею та Денисом — полетіли далі. На ходу встиг сказати Денису, що Настя відстала, і він збавив хід. Ми з Олею докотилися до кінця спуску — Настю все ще було видно позаду, а повертатися на підйом не дуже то й хотілося. Денис вирішив таки повернутися та дізнатися, що там сталося — ми домовилися зустрітися на КП, добре, що воно було зовсім поруч.
КП у Фужері (310 кілометр) був розташований на території чи то школи, чи то університету — найлогічніше місце для використання цього місця в якості контрольної точки. Тут було і достатньо місця, щоб розмістити кілька сотень людей, і окрема їдальня — та купа всякої різної інфраструктури/туалетів/пунктів набору води. Одним словом, ідеальні умови. Але головним завданням для рандоннерів було правильно спланувати свої дії не тільки під час поїздки, але і на самих контрольних точках. Наприклад тут, у Фужері, будівля, де ставили відмітку в маршрутну книжечку, стояла окремо. Неподалік розмістився паркувальний майданчик для роверів. Якщо невдало зорієнтуватися, то можна було б залишити свій байк тут, а після — зробити п’ятихвилинну прогулянку до їдальні, яка була розташована трохи раніше. Здавалося, б, в чому проблема, що там тих п’ять хвилин? Прогулявся зато пішки. Ага, п’ять хвилин туди, п’ять — назад, десь посередині згадати, що забув зняти з велосипеда порожні фляги, повернутися за ними, піти наповнити і тд. Через подібні тупняки на КП легко можна було втратити хвилин двадцять, просто швендяючись туди-сюди. Як тільки ми заїхали на територію КП, я одразу відмітив місцеположення їдальні — це було друге за важливістю місце після будівлі, де ставили штамп в книжечку.
Отримавши відмітку, на вході зустрічаємо Настю та Дениса. Виявилося, що Настя, в найкращих традиціях винищувача покришок, піймала в заднє колесо уламок МУШЛІ, який валявся на дорозі. Як, навіщо та чому ця річ із глибин океану там виявилася, було загадкою сторіччя, але напевно шлях до покришки Насті був дуже захоплюючим. Всі разом та з нашими велосипедами, повернулися трішки назад до їдальні, де й засіли на обід. Пам’ятаю, як після обіду на мене найшло дике бажання просто повалятися та нікуди не їхати. Як виявилося, таке бажання було не в мене одного — тому ми вирішили зробити привал на пів годинки. Одразу біля їдальні був величезний газон, де відпочивали всі кому не лінь. Точніше навпаки — якраз всі, кому лінь. І оскільки випала така можливість, вирішую задрімати прямо на галявині — пів години зранку було ну зовсім мало. Кладу на обличчя шолом, щоб хоч якось затулитися від світла, втикаю беруші та через хвилину вирубаюсь.
Прокидаюся від того, що хтось штовхає мене ногою. Ааа? Щоо? Де я… Чому голова гуде… Я що, пиячив всю ніч? А ні, ще гірше — я, всього-на-всього, їду 1200 кілометрів…
Прибираю з обличчя шолом, підводжусь на ліктях і розумію, що якось мені не дуже добре. Голова гудить, якийсь ватний стан, а ще й нудить. Блін, та що ж за фігня така — може з’їв щось не те. Дивлюся на інших — виглядають бадьоро, а їли то ми всі з одного казана, тому, скоріше за все, проблема не в харчуванні. Страшенно мучить спрага… І тут до мене доходить — замість того, щоб знайти якусь тінь, і лягти там, ми розвалилися прямо просто неба. Одразу після обіду було трохи хмарно, і сонце не показувалося, але варто було мені заснути, як воно виглянуло — і мене пригріло. Піднімаюся на ноги, трохи похитує та нудить. Дістаюся до фляги з ізотоніком, сходу випиваю половину — через кілька хвилин стає легше, але все одно не фонтан. Закидуюсь ібупрофеном — їхати то якось треба, але подумки я вже напружився. А що як не попустить? Може стане ще гірше? Ладно, поїду, а там подивимось.
Ми з Олею були готові до виїзду трохи раніше, і вона запропонувала рухатись далі. Хай там як, а Денис і Настя точно нас доженуть. Їдемо… Я намагався не дуже перенапружуватися, оскільки нудота та головний біль все ще були присутні, але поступово мені ставало краще. Каталово лікує) Їдемо, але Дениса і Настю не видно — швидкого зв’язку з ними немає, але підозрюємо, що рано чи пізно ми знову зустрінемось. Минула ще одна година, і ми з Олею так само продовжували їхати вдвох. Пам’ятаю, що я захотів поповнити запаси їжі на випадок, якщо захочеться щось перекусити вночі серед поля, коли поблизу не буде жодних КП і магазинів. Та й взагалі, потрібно було розім’яти дупи — а то ми все їдемо і їдемо. В одному містечку натрапили на магазин — дуже велика рідкість на маршруті ПБП, щоб так прям одразу біля дороги — і супермаркет. Там я знайшов великий пакунок з кексом — прямокутну цеглину з родзинками та горішками, який досить зручно був нарізаний на шматочки. Так само хапаю пляшку коли — і легкий та поживний перекус для рандоннера готовий. Вийшов на вулицю, сів на узбіччі та почав їсти кекс.. Змусив і Олю з’їсти кілька шматочків — вона якось неохоче згодилася, сказала «не хочу їсти», але під час такої поїздки треба їсти наперед, перш ніж відчуєш голод. Періодично кидаю оком на дорогу, сподіваючись помітити Настю і Дениса — але раптом Оля повідомляє, що побачила дві знайомі «дупи», що проїхали повз, поки я був у магазині. Вона помітила їх занадто пізно, щоб встигнути покликати — і ми так і роз’їхалися. Але, в будь-якому випадку, у нас був основний орієнтир — КП, у Тинтеніаку (Tinteniac) — там вже точно знайдемося.
Закінчивши трапезу, я складаю залишки кексу в підсідельну сумку — таку смакоту треба залишити на випадок «важких часів». Залізаємо на своїх вірних коней, та їдемо далі через пагорби (хай би їх чорти побрали). Погода досі продовжувала нас тішити: після обіду почали збиратись якісь хмари, але справді дощових хмар поки що не помічали. Ми з Олею все ще їхали вдвох — груп, що підходили б для нашого темпу, не знайшлося, а ті, кого ми доганяли, рухалися трішки повільніше. Час від часу мимо нас пролітали злагоджені групи по п’ять-шість осіб — але ми пропускали їх. І мене завжди дивувала ввічливість таких груп — коли ми обережно притискалися трохи ближче до узбіччя, щоб дати дорогу, майже кожен з групи так чи інакше дякував нам — чи то словом, чи просто помахом руки.
Близько 18:00 ми заїхали у Тінтеніак (360 км) — наступний контрольний пункт на нашому маршруті. Тут панувала своя атмосфера — крім сотень рандоннерів, що блукали туди-сюди, було ще багато місцевих жителів, для яких це також відчувалося великим святом. З колонок лунала музика, а на центральній площі, під якісь французькі народні хіти, танцював натовп. Тих, хто не вмів танцювати, кликали спробувати та навчали танцю) Дивовижно, наскільки багатогранний і різноманітний цей веломарафон — для когось це випробування, а для когось — справжнє свято. Ми ж не мали часу на танці — потрібно було отримати печатку в маршрутну книжечку, швиденько щось поїсти та спробувати подолати якомога більше кілометрів до настання темряви.
Як на диво, у їдальні виявилося досить вільно — ми потрапили сюди в такий час, коли наплив рандоннерів трохи зменшився. Ну, для нас це було плюсом — менше часу будемо стирчати у чергах. Я, як завжди, набрав цілу тацю їжі, а Оля продовжувала гнути свою лінію, що вона не дуже хоче їсти — я добре її розумів, але все ж змусив взяти порцію макаронів з м’ясним соусом. Бо в іншому випадку, накриє втомою десь у полях, і “пріветікі” — повільний рух зі швидкістю 20 км/год (в кращому випадку). Тут же, у їдальні, ми побачили справжній артефакт — тістечко Париж-Брест. Було б помилкою не скористатися можливістю та не скуштувати його — тому ми взяли одне тістечко на двох.
Але, як виявилося, їжі ми набрали дуже з запасом (бо ніколи не ходіть у магазин голодними) — я мало не лопнув, втоптавши тарілку пасти та половинку тістечка. Нічого, перші пів години буду наче колобок, а потім попустить. Після вечері ми розділились — Оля повернулася до велосипедів, а я пішов шукати вбиральню. Коли повернувся до Олі, виявилося, що Настя і Денис вже були на цьому КП — вони перетнулися з Олею і вирушили далі. В мене одразу ж прокинувся азарт — а може, ми їх доженемо? Але Оля трохи пригальмувала мій запал — нащо гнатися та рвати дупу зайвий раз, лише втомимося ще більше. Найголовнішим було доїхати до Лудеака (Ludeac) — там нас чекав повноцінний сон. Ну, як повноцінний — п’ять годин, але це вже було краще, ніж по пів годинки вранці та в обід.
З КП ми виїхали під час феєричного заходу сонця — та на небі таки почали збиратися дощові хмари, які висіли практично над нами. Але попереду вони закінчувалися, і крізь просвіт було видно яскраво жовтий диск сонця, яке повільно сідало за горизонт. Я сподівався, що чорна хмара, яка висить над нами, пролетить швидше, аніж ми заїдемо під неї та вона нас намочить, але не пощастило. Почався легкий дощик, а трохи згодом, коли дорога стала такою мокрою, що з переднього колеса вверх почав бити фонтан, ми з Олею заховалися у величезному амбарі для тракторів, котрий стояв відчиненим обабіч дороги. Побачивши наші маневри, до нас приєдналося ще кілька рандоннерів. Поки є інтернет, лізу на вінді.ком, та намагаюся зрозуміти, наскільки великою є ця хмара, і як швидко вона летить. Дуже скоро виявилося, що нам пощастило, і основний дощ випав вже десь далеко попереду, в десятках кілометрів, а нас лише трошки зачепило.
Дощ потроху збавив оберти, і ми поїхали далі. Трохи згодом нас знову потроху накрило (я маю на увазі дощем). Але цього разу почалася така злива, що вода стояла стіною — а амбару, де можна було заховатися, вже не було. Я намагався заскочити у якесь подвір’я, сподіваючись заховатися під навісою, але ворота на в’їзд були зачинені. Проїжджаємо трохи далі, і під час спуску, краєчком ока, я помічаю щось схоже на автобусну зупинку — там хоча б була лавочка. Ззовні ця зупинка була обшита металевими панелями, які закривали її з усіх сторін. Все було б добре, але всередині вже знаходилося дві людини — місця виявилося дуже впритул. Але вибору у нас з Олею не було — або ми промокнемо до ниток, і будемо сохнути аж до ночі, або трохи перечекаємо і поїдемо “попомитому”. На швидкості під’їжджаємо до зупинки, обережно заходимо всередину — загальної площі тут усього пара квадратних метрів, наші велосипеди наполовину стирчать назовні. Всередині, на лавочці, вже сидів якийсь дядько-рандоннер, у якого ми поцікавилися, чи можна нам до нього у гості (дуже вчасно). “Мій дім — ваш дім” відповів він нам англійською, та привітно кивнув головою “заходьте”.
Дощ розійшовся не на жарт і поливало вже дуже сильно. Повз нас пролітали інші рандоннери — у кожного була своя мотивація продовжувати рухатися в зливу. Повз нас, на повній швидкості пролетіла і “ванна на колесах”, тобто веломобіль. Напевно навіть йому з повноцінним дахом над головою, було не зовсім комфортно їхати — крізь ту амбразуру і так було ледь-ледь щось видно, а тут ще й дощем заливає. Стихія потроху заспокоювалася — і через десять хвилин все скінчилося. Прощаємося із привітним дядьком, та покидаємо гостинну “садибу”. З неба продовжували падати поодинокі краплі, якщо спочатку я переживав, що не надягнув бахіли, то потім розслабився — води, яка летіла з коліс, вже було недостатньо, щоб суттєво намочити ноги.
Сутеніло. Після феєричного заходу сонця, який відбувся прямо на наших очах, настала непроглядна темрява. Я думав, що освітлення на другорядних французських дорогах буде досить — я чомусь орієнтувався на Польщу, куди ми їздили рік тому і де зі світлом все було досить непогано — ліхтарний стовп з лампочкою через кожні п’ятдесят метрів — просто їдеш собі від одного до іншого. Звісно, там іноді траплялися ділянки зовсім без освітлення, але вони не були довгими, як мені здалося. У Франції, все було абсолютно по-іншому — після виїзду з міста зникало будь-яке освітлення. В такі моменти рандоннери, як нічні метелики, що летіли на світло, збиралися купками — які потім зливалися з іншими, і виходили такі собі “острівці світла”, до яких підтягувалися інші велосипедисти.
Вночі дуже епічно виглядали вітрогенератори, яких у цьому районі Франції виявилося досить багато. Хоча вони й були приховані темрявою, але мали спеціальні сигнальні вогні — червоні лампочки на самій верхівці, які повільно блимали, вказуючи на присутність цих гігантів. Дивлячись на горизонт, можна було помітити цілі кластери таких лампочок, які, блимаючи, створювали довгий шлейф, що зникав десь далеко. Коли під’їхали ближче, стало ще цікавіше — оскільки лопать була величезна, то у світлі червоних ліхтарів вона спочатку випливала, ніби нізвідки, і так само, майже безшумно, зникала у темряві, навіюючи гіпнотичний стан. Вжух…вжух…вжух… на дорогу б краще дивився, а не на “вентилятори”…
Нарешті, ми дісталися до, напевно, одного з самих густонаселених КП на маршруті — Людеак (Loudeac), 445 кілометр. Велосипедів на парковці тут було стільки, що загальна ринкова вартість, напевно, дуже легко перевищила бюджет якоїсь маленької африканської країни. Головним для нас з Олею було запам’ятати, де ми залишили свої байки — і далі, згідно з вказівними табличками, ми дісталися до намету “Control”, де отримали штампи в маршрутні книжечки. Спробували сунутися до їдальні, але побачивши величезну чергу, швидко передумали — ми не хотіли витрачати зайвий час, та вирішили, що краще спочатку виспатись. Ще вдень, ми з Денисом визначилися, о котрій годині нам треба буде прокинутися — а саме о 5-й ранку, а після — зустрітися у їдальні. Я глянув на годинник — він показував 10 хвилин на першу. Що ж, майже п’ять годин — у порівнянні з пів годинним сном вранці це була розкіш. Тим паче, цей КП мав облаштовані місця для сну — за окрему плату в 5 євро, тобі виділялося ліжко/матрасо місце, а за допомогою “годинника”, тобто циферблату на тарілочці, ти вказував час, коли волонтер мав тебе розбудити. Встановивши на циферблаті час “п’ята ранку”, та сплативши “членський внесок”, ми пішли за волонтером, у величезний темний спортзал.
Як вивглядає цей спортзал перед початком ПБП (фото з інтернету)
Як його запам’ятав я:
Ще перед поїздкою на ПБП, досвідчені люди попереджали, що на спальне КП з собою потрібно брати беруші. Я не полінувався і взяв собі та Олі по комплекту — серед темряви, то тут, то там чулося утробне хропіння різного ступеню гучності та тональності. Провівши нас проходами, волонтер вказав на наші місця, та покинув нас. Нам дісталися дві розкладачки, на кожній з котрих лежала тепла, але колюча ковдра (хоча в таких умовах вже було пофіг, головне, що не спимо на узбіччі). Знімаю з себе вітрівку, взуття, знаходжу беруші, та надуваю подушечку, яку використовував для сну у літаку і вирішив захопити із собою. І, як виявилося, правильно зробив — такої розкоші, як подушка, тут не було, тому ця річ стала у пригоді. Бажаємо один одному доброї ночі, і крізь тихе, але чутне навіть крізь беруші хропіння, відрубаємось.
Розділ 5. Наодинці
Снилося мені…. нічого… Здавалося, що минуло лише кілька хвилин, поки я знову відкрив очі. Глянув на годинник, він показував 03:00. “Вау, як круто! Ще можна поспати цілих дві години!”. Але не встиг я натішитись цією новиною, як мозок підключив інші відчуття: я відчув, що навколо просто АДСЬКИ холодно — наче я знаходився в центрі льодової арени. Згортаюсь калачиком, терплю ще кілька хвилин — тепліше не стає. Довелося замотуватися в ковдру, як у шаурму. Стан трохи покращується, і я відрубаюся тільки для того, щоб майже одразу знову прокинутися від того, що мене трясуть за плече. “Мааам, ну ще п’ять хвилиночок” — безрезультатно, французький волонтер мене не розуміє. Що ж, треба вставати — сідаю на ліжко — волонтер відходить від мене тільки тоді, як я киваю йому що “назад я не лягу” та сідаю на розкладачку — певно, тут вже були випадки повторного засинання після пробудження. Дідько, дубак такий, наче я у космосі — треба швиденько йти до їдальні. Оля вже прокинулась — вночі вона теж змерзла, але дуже вдало стягнула додаткову ковдру із пустого місця поряд з нею. Напівсонні, по лабіринту із розкладачок вибираємося на вулицю та шуруємо до їдальні. Кількість людей у порівнянні з тим, коли ми прибули, значно зменшилася, а черг майже не було — швиденько взявши собі попоїсти, ми пішли займати місця. Ще здалеку побачили Настю та Дениса — дивовижна зустріч, оскільки ми вже не сподівалися їх тут побачити.
Як ми й думали, вони таки нас випередили, поки ми були біля супермаркету. Але через це вони “відгребли” від дощу по повній програмі, заїхавши у ту саму хмару, від якої сховалися ми на зупинці у гостинного дядьки-рандоннера. Втім, часу, щоб просохнути у них було достатньо. Кумедний випадок стався з Настею під час сну на КП — волонтер переплутав час її пробудження, і підняв її з ліжка о другій (або третій) годині ночі, замість п’ятої. І їй довелося довго пояснювати, що у неї є ще кілька законних годин, щоб доспати. Добре, що вона трохи знає французську, тож їй було простіше це пояснити.
Оскільки ми знову зустрілися, то далі вирішили знову їхати разом. Ще пів годинки на “зібрати речі та себе докупи”, і ми залишаємо вже помітно спустошену парковку. На виїзді волонтери знову вказують, в якій стороні знаходиться Брест, і далі, за вказівниками, викочуємося з Людеака. Ми знову їхали у густому тумані мальовничою та пагорбистою дорогою (наскільки це можна зрозуміти в такому тумані). Все було наче в густому молоці — видимість на якихось пару сотень метрів, прямо таки “їжачки у тумані”. Десь через пів годинки я остаточно прокинувся та розігрівся. На черговому підйомі помічаємо, що Настя відстала — а я сходу і не можу згадати, що бачив її поряд аж кілька підйомів тому. Денис вирішив її дочекатися, а ми з Олею продовжили рух. На якійсь великій розвилці прямо перед нами “виріс” дім, прикрашений плакатами з посланнями “татко давай”, підбадьорюваннями та вітаннями для рандоннерів.
Я навіть не знаю, скільки часу ми з Олею їхали вдвох, без Насті та Дениса — напевно десь хвилин тридцять, але незабаром Денис нас наздогнав. Виявилося, що Настя вже “укаталась” тому вирішила доїхати до Бреста, щоб зійти та поїхати додому потягом. Що ж, таке буває — мінус один, але хоча б цей “схід” з дистанції був не через травму або падіння — так що все гаразд. Денис вирішив додати швидкості та поїхав вперед — вже один. Я, напевно, ще міг би за ним всидіти, але Оля навряд чи витримала б наш темп.
Погода нас продовжувала тішити — був безхмарний день, і незабаром вранішній холод почав зникати. Десь о дев’ятій ранку ми дісталися до чергового містечка, яке в наших маршрутних книжечках було відмічене, як пункт харчування. Але також виявилося, що тут в Saint Nicolas-du-Pelem (490 км) також був розташований “секретний КП” — окрема фіча ПБП, зроблена спеціально для того, щоб народ їхав по маршруту, не пропускаючи точки, оскільки місцеположення “секретки” ніде заздалегідь не розголошується, і рандоннер дізнається про це КП тоді, коли заїжджає на нього. В принципі, дивна штука, бо отримати залік можливо тільки при наявності всіх печаток у маршрутній книжечці — так чи інакше доведеться заїжджати на всі точки.
Як тільки-но ми отримали штампи та пішли за кавою, на КП приїхала Настя. Вранішні пагорби їй “не зайшли”, від слова зовсім, тому тепер вона їхала у своє задоволення. Так само вирішила зробити й Оля. Одна думка про те, що їй доведеться подолати цей шлях назад, по тим самим пагорбам, які були на шляху сюди — і варіант залишитися з Настею, доїхати до Бреста та поїхати звідти потягом їй також припав до душі. Поснідавши, ми пішли до велопарковки — дівчата віддали мені свої батончики та гелі, які вони берегли на зворотній шлях, я запакував зайві речі у підсідельну сумку та був готовий рушати. Обійнявши дівчат наостанок, поїхав далі…
Після виїзду з КП у мене у голові пульсувала одна думка, яка спочатку здавалася трохи тривожною. “Я їду один… Я їду один… Я один…” Але з кожним обертом педалей, тривога покидала мене, і ще через пару хвилин остаточно дійшло “Я ОДИН! Доббі вільний!”. Не скажу, що їхати в групі було якось напряжно, але коли ти сам обираєш темп, в якому будеш їхати — це, у певному сенсі, спрощує задачу. Захотів вальнути? Розкрутився та навалюєш наступну годину. Замахався — збавляєш темп, п’єш водичку, відновлюєш дихання, і знову прискорюєшся. На виїзді з містечка, коли переді мною знову виросли поля з вітряками, мене обігнав якийсь хлопець. Різниця у швидкості між нами була невелика — у мене щось біля 30 км/год, у нього 32-34. Вирішивши, що така комфортна розвозка буде мені по силах, прискорююся та сідаю йому на колесо.
Хлопець їхав досить грамотно — кожні п’ять хвилин вставав із сідла та хвилину обертав педалі стоячи. “Monkey see, monkey do” — розумію, що така розминка не буває зайвою, і теж починаю повторювати за ним. У такому темпі ми їхали близько години — а в якийсь момент він просто збавив оберти. “Що ж, тепер моя черга”, вирішив я, і продовжив їхати далі. Трохи згодом озирнувся та помітив, що хлопець відстав від мене, і судячи з усього, прискорюватися не планував. Я, в свою чергу, почував себе відмінно — і згодом приїхав у наступне містечко Carhaix-Plouguer, КП-6 на 521 кілометрі. Багато часу тут не витрачаю, і після відмітки в книжечці одразу топаю до їдальні — попередньо забравши фляги з велосипеда (щоб два рази не ходити). Чергова порція макаронів з м’ясом, якесь тістечко на десерт та банка солодкої содової, котру я вже допивав, поки йшов до свого велосипеда — на все про все витратив приблизно пів години. Вже тепер я почав розуміти всю логіку розташування КП на маршруті — з такими інтервалами харчування, їхати можна було практично безкінечно.
Після виїзду з КП, почалася найкрасивіша та наймальовничіша частина маршруту — через гірсько-скелясту місцевість, другорядними дорогами. Спочатку була відносна рівнина, а потім розпочалися пагорби та підйомчики. Я так само їхав один, зрідка обганяючи рандоннерів-одинаків — пам’ятаю, як проїжджаючи повз одну дівчину, почув з колонки, що висіла у неї на велосипеді, щось на кшталт рамштайну — ну а що, музичний допінг ще ніхто не скасовував. А колонка була єдиним варіантом слухати музику — згідно з правилами дорожнього руху Франції, слухати музику через навушники велосипедистам було заборонено. Оскільки поспілкуватися було майже ні з ким (головний мінус їзди соло) то я розважався тим, що намагався вгадати правильні варіанти вимов французських містечок, що траплялися у мене на шляху. Але коли здалеку помітив вказівник “Huelgoat”, то не зміг втриматися, щоб не зафоткати цей шедевр.
Як раз після цього “Huelgoat”а почався довгий та затяжний підйом. Це стало особливо помітно, коли я виїхав на довгу і пряму ділянку, і побачив, що вгору мені ще пхатися і пхатися. А на цей пагорб, один за одним, їхали рандоннери. Їхав і я — вже починаючи мріяти про якусь рівнину або спуск. Згодом вибрався на невеличке плато — вдалині, прямо по курсу, я побачив здоровенну башту-антену, а зліва відкривався чудовий краєвид на розташований внизу заповідник з величезним озером. І тут же, з двох сторін дороги, були місця, де розміщувалися машини-кемпери, народ ставив столики та пропонував всім бажаючим смаколики — чай/каву/печиво. Спокусившись такою гостинністю, паркую велосипед, хапаю стаканчик з чаєм та вмощуюсь на стілець обабіч дороги, насолоджуючись навколишньою красою. Не втрачаю можливості подзвонити батькам, бо тут майже усюди чудовий інтернет — та розповідаю, як і до чого я докотився)
Після нетривалої чайної церемонії, я поїхав далі. Відтепер, і до самого Бреста, дорога поступово скидала висоту. Десь на одному зі спусків мене обігнала щільна пачка велосипедистів, чоловік двадцять, яким я встиг сісти на хвіст, і наступні дві години пролетіли майже непомітно. Ми потроху починали їхати жвавими дорогами — Брест вже був майже поряд. Особливо круто було, коли на спуску, де наша група їхала 40 км/год, ми вперлися в автобус, що їхав попереду. Водій, помітивши нас, аж сповз на узбіччя в траву, і трохи сповільнився, щоб звільнити місце, а потім привітно махав рукою, поки ми проїжджали мимо.
Звернувши на якусь другорядну дорогу, знак перед якою забороняв будь-який рух автомобілів, ми рухались наче по території якогось парку. Раптом дерева з обох сторін закінчилися, і ми викотилися на міст, який йшов через затоку. Яскраве сонце відбивалося від води, десь далеко літали чайки, я навіть помітив кілька вітрильних човнів, що пропливали повз. А ще далі, на горизонті, було видно Атлантичний океан. Справа від мене також відкривався цікавий вид на міст, чимось схожий на Південний у Києві, де проходило основне шосе до міста. На цьому моменті я навіть перестав обертати педалі — і просто котився, озираючись по сторонах. Група, з якою я їхав, не збавляючи швидкості, спритно покотилася далі. Ну і нехай, а я хотів провести тут трохи більше часу. Мене сповнювала ейфорія — я таки дістався до Бреста! Поки стояв на мосту, до мене під’їхав рандоннер — попросив сфоткати його на фоні моста, що був навпроти. Точно таку ж фото, попросив зробити і я — тільки вже на свій телефон. Все чудово, але треба було їхати далі — половина дистанції майже готова!
Потроху рухаючись по мосту далі, згодом виїхав на ділянку дороги, що простяглася вздовж набережної. Попри те, що я мав навігацію по треку, який вів мене із самого старту, не забував дивитися по сторонах у пошуку вказівних табличок зі стрілками, що вказували в сторону КП. Зазвичай їх було вдосталь — кожен підозрілий або незрозумілий поворот був буквально завішаний ними, але тут, як на зло, такої насиченості табличками не було. Хвилин десять я їхав дорогою, вирішивши, що оскільки табличок немає, треба просто їхати та нікуди не звертати. Така тактика трохи змусила мене понервувати, але згодом я зітхнув із полегшенням, коли побачив знайому стрілку на стовпі, яка вказувала направо. Повернувши у потрібному напрямку, я побачив, як група, з якою їхав останні дві години перед мостом, тільки-но від’їхала від дорожнього знаку “Brest”. Мені пощастило, і я встиг застати парочку рандоннерів, які затримались, фотографуючи один одного біля знаку, тож попросив їх сфоткати й мене. Що ж, пам’ятна фото є, час рухатися далі. Наче навмисно, попереду виріс пагорб — після двох днів у сідлі, пертися в черговий “тягун” було зовсім непросто — а потім ще й по місту довелося нормально так проїхатись. Коротше, на КП я заїхав вже дуже втомлений — настав час відновлювати сили.
КП у Бресті (610 кілометр), судячи з усього, був розташований на території якогось пансіонату/гімназії — і, як для КП, тут все було “побагатому”. Великі багатоповерхові корпуси, окрема їдальня. Якщо коротко, то комплекс був просто величезний. Отримавши штамп, одразу йду до їдальні, де натикаюся на Дениса — він вже збирався від’їжджати, і поки я стояв з тацею у черзі, поділився своїми планами на майбутнє. У нього було три варіанти, так звані “ізі” — доїхати до 693 км, у Carhaix, “медіум” — на 782 км в Loudeac, и “хардкор” — на 869 км, в Tinteniac. Варіант хардкор він сам вважав малоймовірним, тому якось “розпливчато” сказав, що, скоріше за все, поїде по середньому варіанту, і спробує проскочити до Людеака, але не виключав, що може зупинитися раніше. В будь-якому випадку, прокидатися він планував о 5-й ранку — тож подумки “зачепившись” за цей час, я поставив собі задачу наздогнати його на спальному КП, трохи там подрімати та виїхати разом. Принаймні, я зрозумів Денисові плани саме так. Проїхати ще 170 кілометрів за цю добу було цілком реально, тож я вирішив, що Денис таки доїде до Людеака, де я його й дожену.
Також, він розповів, що тут, на КП, є місце, де можна прийняти душ — я вже давно відчував від себе не надто приємне «амбре», головне було сильно не принюхуватися. Але перспектива помитися мене безумовно потішила — я вирішив за будь-яку ціну знайти душову, тільки вже після вечері. Попрощавшись із Денисом (він якраз готувався виїжджати) я з тацею рушив до їдальні. І знову, завдяки яскравим, синьо-жовтим джерсі рандоннерської збірної України, я помітив кілька знайомих облич, теж із київського клубу, — Олексія Баранова і Михайла Борового. Падаю до них за столик, дізнаюся як справи — пацани були з групи «P», старт якої був на пів години раніше. Розповіли, що хоч і їдуть разом, але в більшості випадків це виходило так: один навалює, потім видихається, чекає іншого, потім другий прискорюється — повторити знову. Такий темп мені не дуже підходив, але поки я їхав увесь час один, хотілося трохи розвіятися і почухати язиками дорогою, тому я вирішив поїхати з ними далі, хоч якийсь час.
Пам’ятаючи про слова Дениса про те, що на цьому КП є душ, вирушив на його пошуки. Виглядав я, напевно, як Джон Траволта у сцені з «Кримінального чтива», де він у розгубленості озирався на всі боки, — я так само намагався побачити хоч якусь табличку з вказівником, куди йти, щоб помитися. По території я навернув, напевно, ще кола два — поки не побачив волонтерів, і вирішив запитати в них. Як на зло, з голови вилетіло англійське слово «shower», тому коли я вимовив «Where can I find…», то затнувся — слово крутилося десь поруч, але, на жаль, після двох днів у сідлі було важко тямити, тому я вирішив закінчити фразу: «Where can I find… душ?». «Душ?» — перепитав мене дядько. Спочатку мені здалося, що вони мене не зрозуміли… «Душ?Shower?»- продовжував дядько, і до мене дійшло, що французькою, душ так і буде: «душ». Слава яйцям, інакше довелося б показувати пантоміму «моя хотіти помитися».
Волонтер махнув рукою на корпус будівлі, що знаходиться неподалік, і я вирушив туди, де мене зустрів так званий білетер — на питання, чи працюють вони, він заперечливо похитав головою, але його напарник, який знаходився тут же, зупинив його і дістав мобільний телефон. Зателефонувавши комусь, через кілька секунд він схвально кивнув, мовляв «так, працюємо». Сплативши три євро, мене відправили наверх — там мене зустрів ще один дядько, попросив роззутися. Англійської він не знав, тому довелося трохи пограти в «крокодила», жестами показавши, що потрібно зняти взуття, оскільки шипи на взутті цокають по підлозі, а за дверима, судячи з усього, могли спати люди. Там виявився довгий коридор, по обидва боки якого розташовувалися кімнати-палати: якісь пустували, а десь знаходилися люди. Провівши мене до душової, де виявилася ціла купа кабінок, мені видали рушник і пляшку рідкого мила.
Господи, як круто було постояти під гарячою водою! Щоправда, я не розібрався, як змінювати температуру (вода подавалася за принципом: натиснув кнопку і наступні тридцять секунд ллється вода), тож спершу мене обдало майже окропом, але незабаром усе налагодилося і температура знизилася. Добре, що душ тут працював не безкінечно, інакше спокуса залипнути під ним і простирчати там пів години була б величезною. Але вже за десять хвилин я вийшов з будівлі і пішов на парковку, де знову зустрів Олексія Баранова — а Михайло десь пропав, хоча ми побачили його велосипед під деревом. Оскільки я був уже майже готовий (тільки залишилося набрати води у фляги), я відмовився від ідеї рухатися разом — вирішив не чекати хлопців і їхати далі. Якщо вони наздоженуть мене, і темп співпаде — то буде непогано. Не наздоженуть, або переженуть — гнатися не буду, сили мені ще знадобляться.
О пів на шосту вечора я вирушаю далі — погода все ще чудова, достатньо світло і тепло — далі буде найкращий час для поїздки: у променях західного сонця. З Бреста довелося виїжджати зовсім іншою дорогою — так вів маршрут. Я, як на зло, згадав, що не забрав у Олі запасну покришку. Всяке може трапиться на дорозі, але тут вже нічого не поробиш — поки що мені дуже щастило, і ніяких проколів не було. Десь у цьому моменті мене спочатку добрав Олексій, який занадто сильно навалював, а незабаром і Михайло — він розповів, що їхній темп їзди рідко збігається. Про себе я подумав, що ідея їхати одному таки себе виправдала, і на черговому підйомі я відпустив їх вперед.
Незабаром, мене добрала і перегнала група з трьох осіб: двоє хлопців та дівчина, судячи з різнокольорових командних джерсі, з абсолютно різних рандоннерських клубів, але темп у них був саме той, що треба. Їхали вони зовсім трішки швидше за мене, тому я сів до них на колесо — так хоч енергію побережу. На якомусь із затяжних підйомів вони зменшили темп, і я поїхав від них, подякувавши «за розвозку».
Черговий «торчок» і я заїхав у місто Сізен (Sizun). Тут не втримався від того, щоб не пофотографувати мальовничий собор, що був розташований просто біля дороги. Хотілося ще чогось поїсти, але прикинув, що запасів сил (і підживлення в нарамній сумці) вистачить, щоб дістатися до нормального КП з їжею. До заходу сонця залишалося якихось півтори години, і я застав їх у найепічнішому місці — на тому ж самому плато, де я ще вранці пив чай. Зараз машин і будинків на колесах із чаєм тут уже не було — вперед вела тільки пряма дорога. Праворуч від мене була така краса, що навіть шия затерпла постійно дивитися в той бік. Подув свіженький вітерець, і я вирішив, що саме час утеплитися — зупинився на запорошеному гравійному узбіччі та в променях сонця, що сідало за горизонт, «пірнув» у свою підсідельну сумку в пошуках необхідних речей.
Рандоннерів після КП у Бресті на маршруті стало зустрічатися відчутно менше — якщо раніше повз мене проносилися щільні, заряджені «пачки» велосипедистів, то зараз дистанція між нами могла бути і метрів по двісті-триста. Напевно я потрапив у час «одинаків», оскільки злагоджені групи мені давно вже не траплялися. Лише на підйомах можна було помітити скупчення рандоннерів — деякі вже плелися ледве-ледве. Особливо виділялися, знову таки, японці — одного такого самурая я намагався обігнати цілу хвилину. Не тому, що той так швидко їхав, а просто він тягнувся прямо по центру дороги, виляючи зі сторони в сторону, як гілка сакури на вітрі. Раз у раз здавалося, що він зараз приляже на бік, тому обігнав я його аж по краю зустрічної смуги. Так само траплялися індуси, для яких навіть така погода була страшенно холодною — бачив одного такого в пуховику та шапці (і, начебто, навіть у закритих рукавичках), одягненій під шолом. Його вже знатно потрушувало — чи то реально від холоду, чи то від перенапруги і втоми.
Десь на обрії знову з’явилася ділянка з вітряками, а сонце вже сховалося за горизонтом, залишивши лише червоно-руду смугу світла — треба робити фоточку, терміново! Стало ще прохолодніше, і незабаром темрява вкрила все навколо. Вдалині світилися вогні Carhaix-Prouguer, там я вирішив швиденько перекусити та рухатися далі до Людеаку — мені хотілося швидше дістатися туди, щоб потім виїхати разом із Денисом. Слава богам, їдальня працювала на повну силу — порція макаронів з кукурудзою і м’ясом, чашка кави, банка коли та круасан були знищені мною практично миттєво. Не гаючи часу, стрибаю в сідло, на виїзді з КП у мене перевіряють роботу фари та заднього габариту, і ось я їду далі, вуличками нічного міста, вчепившись за якусь групу велосипедистів.
Я пам’ятав, якими пагорбами довелося їхати нам рано-вранці з Людеака до Бреста, і знав, що буде непереливки. До того ж, на шляху не варто було розраховувати на якісь крамниці — після заходу сонця всі маленькі містечка начебто вимирали, і тільки рандоннери продовжували свій рух. Головним було — не залишатися наодинці. Але незабаром після виїзду з КП, ті люди, з якими я виїхав, відстали. У непроглядній темряві, серед лісів і полів, я на якийсь час таки опинився на самоті — начебто сам космос опустився на Землю і маленька піщинка у вигляді мене продовжувала крутити педалі у безповітряному просторі. Вдалині світилися червоні зірочки, а над ними, наче летіли смуги світловідбивних жилетів — так виглядали рандоннери посеред ночі.
Я досить довго тримав їх у полі зору, чуючи лише шелест покришок по асфальту, і поступово наближався. Невдовзі таки наздогнав групу і сів до них на колесо. Одразу стало легше їхати — десятеро велосипедистів давали хорошу засвітку навколо себе, що давало змогу відволіктися від їзди в «порожнечу». «Hello there!» — гукнув мене голос сусіда, що їхав поруч. Розговорившись із ним, дізнався, що цей дядько із Канади, і наступні кілька годин ми провели за неквапливою бесідою. Усю розмову переказувати немає сенсу, але один момент я запам’ятав чітко: канадець поскаржився на якість доріг у себе в штаті — розповів, що в них є доволі довгі ділянки, де немає ніякого асфальту, тільки гравійний насип, і жодних шосе там і не передбачається. Ехх, йому б до нас у Черкаську область! Щоб було з чим порівняти, так би мовити.
Розмова то згасала, то поновлювалася — давалася взнаки тривала нічна дорога. Місцями доводилося підніматися в якісь люті торчки — група, що їхала попереду нас, подекуди прямувала в «космос» і зникала за пагорбами. Уздовж доріг, на узбіччях, то тут, то там, періодично траплялися сплячі рандоннери. З огляду на те, що «за бортом» було близько 6-8 градусів тепла, такі витівки мені відразу здалися ризикованими. Якщо заснути в таку погоду на голій землі, то можна і запалення легенів підхопити. А навіть якщо і пощастить, то зігрітися після сну буде вкрай важко.Термічні ковдри, в які загорталися люди, не надто годилися як утеплювач — з пуховим спальником ніяка «фольга» не зрівняється. Про себе я вирішив, що як би мене не рубало в сон, зупинятися і спати на вулиці я не буду в жодному разі — і незабаром у голові сформулювалося просте правило «заснув-замерз-помер». Трохи моторошно, але як уже є.
О пів на четверту ранку наша група дісталася до Людеака (795 км) — де ми спочатку помилилися і звернули на якусь іншу вулицю. Добре, що проїхали недалеко, а місцеві мешканці підказали правильний напрямок. Заповзаю на КП, паркую велосипед, у зомбі-режимі волочуся до намету, де отримую відмітку в маршрутну книжку. Їсти зовсім не хочеться, вирішую поснідати перед виїздом. Розумію, що якщо Денис планував прокинутися о п’ятій ранку, то у мене залишається приблизно година на те, щоб хоч якось виспатися. Плентаюсь до «зони сну», мене знову відводять у спортзал і показують місце.
Пам’ятаючи про люту холоднечу — не роздягаючись падаю на розкладачку. Згадую, що треба поставити навігатор на зарядку (автопаузу не вмикав), шукаю павербанку — дотягнувся до поясної сумки, сунув туди руку і… вляпався в те, що залишилося від останнього банана, який я взяв на якомусь перекусі ще кілька сотень кілометрів тому. «Бананове варення» трохи розтеклося всередині — довелося шукати вологі серветки, щоб хоч якось очистити сумку. Оце пощастило — замість того, щоб лягти та забутися сном втомленого рандоннера, я сиджу в темному спортзалі, сповненому хроплячими мужиками, і колупаюся в залишках бананової шкірки та м’якоті, перекладаючи все в маленький пакетик, який до речі дуже зручно завалявся у мене в сумці. Пощастило, що мав з собою також вологі серветки — хоч якось витер руки…Оце, блін, пригоди! Перед сном встигаю маякнути в загальний чат у телеграмі, що дістався до Людеака. Щойно Денис буде в мережі, то відповість, а зараз можна поспати. Покінчивши з «прибиранням», я ліг і вирубився…
КЛАЦ!
І знову (кожне пробудження нагадує сцену з “Дня бабака”) мене будять. Хвилин за п’ять я вже крокую в бік їдальні, вздовж майже спорожнілої парковки. Десь за дахами будинків небо потихеньку світлішало — і саме тому зараз тут було не так багатолюдно. Багато хто виїжджав на світанку, щоб максимально використати світловий день — моїм же завданням було зустрітися з Денисом.
Розділ 6. Непередбачувана зустріч
Заходжу в їдальню — тут уже трохи просторіше, ніж у вечірню годину-пік, і практично немає черг. Набираю повну тацю їжі: густий овочевий суп, макарони з м’ясною підливою і сиром, чашка кави. Обводжу поглядом зал. Серед снідаючих і сплячих рандоннерів помічаю групу львів’ян: Мар’ян Шевчук (Ксьондз), Христина Зеленчук, Алекс Яров і ще кілька незнайомих мені львівських рандоннерів. Іду до них, намагаючись обережно опуститися дупою на стілець, кряхчу — втомлені й забиті ноги не дуже дозволяють плавно приземлитися на сидіння. «Ооооо, ще один упоротий!» — чую вигук Ксьондза. Крім невиразного «угу» вичавити більше з себе щось зрозуміле не дуже виходить. Решта сміються — вони теж чудово розуміють, чого коштувало дістатися сюди. Виявилося, вони щойно прокинулися — попри наявність тут спальної зони, подрімали годинку в їдальні, поклавши голови на столи. Навіть коли я прийшов, хтось із їхньої компанії все ще дрімав.
Питаю, може вони бачили Дениса? Знизують плечима. Ну, значить ще не дійшов до їдальні. Відкриваю наш чат, бачу повідомлення від Дениса «Я спав на секретному. Виїжджаю». Спочатку я не зрозумів, як то так вийшло, але потім до мене почало доходити: Денис вирішив не їхати всю ніч, а заночувати на секретному КП і виїхати на світанку. Сталося так, що я його об’їхав і опинився кілометрів на вісімдесят попереду. Що ж, мабуть, не судилося зустрітися. Хоча, якщо подивитися на цю ситуацію по-іншому, то все було не так вже й погано — у мене була своя мета і я їхав до неї у своєму ритмі. Хіба що це все вилилося в одну годину сну, замість двох-трьох, як у Дениса. Але я був попереду і варто було рухатися далі.
Ксьондз дав команду — «20 хвилин на збори і виїжджаємо». Я чув, що якщо групу веде він, то зупинку на «сходити в туалет» треба замовляти заздалегідь, години за три — настільки пильно він слідкував за таймінгами та знижував час зупинок. Переді мною ж стояла ціла тарілка макаронів і круасан до кави — якби я поставив собі завдання впоратися з нею за двадцять хвилин, то мав би вигляд перекачаної повітряної кульки, яка може луснути будь-якої миті. Тому ідею приєднатися до львів’ян я вирішив відкинути. Буду їхати у своєму темпі, як і раніше. А там, як вийде, дорога-то довга…
20 хвилин пролетіли непомітно — львівська група пішла збиратися в дорогу, а я залишився один. Неспішно доїв свій «сніданок», ще хвилин п’ять посидів, та пішов теж готуватися до від’їзду. Однією з корисних навичок на ПБП була можливість швидко орієнтуватися на КП — замість черги до туалету з п’яти осіб, я йду до іншого, де нікого немає. Вкотре розумію, що хоч шорти з лямками і мегазручна річ, але не в тому випадку, коли на тобі вдягнуто три шари всілякого різного термоодягу і вітрівок…
Незабаром, знову опинившись на парковці, помітив, що на вулиці стало ще світліше — тепер можна було їхати навіть без увімкненої фари. Але коли я виїжджав із КП, то помітив, що навіть за такого рівня освітлення на вулиці рандоннерів все ще змушують вмикати світло. Вмикаю і свою фару, волонтер на виїзді показує мені напрямок на Париж, і я їду далі. Виїжджаю за місто, і майже одразу вимикаю фару, сенсу в ній ніякого немає — попереду вже бачу червоний світанок, що повільно заповнює небо переді мною. Зліва на горизонті виднілися величезні вітряки, які були відключеними та не оберталися — стояла відносно безвітряна погода. Велокомп показував, що за бортом всього 10 градусів тепла — і перші пару кілометрів, поки я не розігрівся, було трохи прохолодно. Десь тут мені спало на думку, що було б непогано, якби трапився хоч хтось з України. Хотілося вже просто потеревенити за нашу важку рандоннерську долю — протягом останньої доби я давно не бачив знайомих облич (не рахуючи львів’ян на КП). Після виїзду з Людеака, я досить довго їхав один, обганяючи випадкових рандоннерів і насолоджувався (якщо це можна так назвати після 700км в ногах) краєвидами. Здебільшого траплялися одинаки, які їхали або повільніше, або швидше за мене, і рідко коли можна було зустріти організовані групи. Але, як то кажуть, варто тільки захотіти — і все здійсниться…
У цій частині Франції, на виїзді з Людеака, практично не було складних підйомів і тягунів — це якраз те, що потрібно для ранкової розкатки. На черговій тривалій рівнинній ділянці, я помітив на узбіччі пару рандоннерів: проїжджаючи повз них, впізнав одного — це був Алекс Яров, львівський рандоннер, з яким ми вже перетнулися зранку в їдальні. Походу він так само впізнав і мене — хоч ми й не часто десь пересікалися на івентах в Україні. Зменшую хід, вирішую почекати — озирнувшись, помічаю, як Алекс застрибує в сідло і починає мене наздоганяти.
Наступні кілька годин ми котилися та ділилися подробицями наших пригод — я розповів про свій шлях, Алекс ділився історією своїх пригод. Виявилося, що він загубив свою групу десь серед ранкової сонної метушні в Людеаку, і вони поїхали без нього. Дорогою він уже встиг десь іще заматрасити, поспати на лавочці під водонапірною вежею і підкріпитися малиновим тістечком (я, здається, проїхав це місце без зупинки). Коротше, ранок у нього вийшов більш насиченим, ніж у мене — я просто крутив педалі, намагаючись прокинутися і не замерзнути. Ми одразу домовилися, що якщо не зійдемося по темпу, то кожний продовжить шлях у своєму ритмі. Але потім виявилося, що їдемо ми в абсолютно однаковому темпі — і тепер трималися разом.
Періодично, нас «зі свистом» обходили рандоннери з груп X, груп Y, груп Й…, тобто Z. Вони йшли з лімітом у 84 години, і стартували пізніше за всіх нас з лімітом у 90 годин, зранку в понеділок (а моя група «R», стартувала в неділю ввечері). Через це їм було простіше увійти в цикл їзди: поки світло — їдеш, поки темно — спиш. Чіплятися за колесо до таких хлопців сенсу не було — ми з Алексом зробили пару спроб, але швидко зрозуміли, що на підтримку такого темпу піде дуже багато сил.,
У якийсь момент нас навіть обігнав величезний «поїзд» на чолі з тандемом, яким керували хлопець із дівчиною. Кочегарили вони так, що аж дим йшов — жару задавав саме тандем, решта були збірною солянкою з тих, хто зміг зачепитися і втриматися у них на колесі. Особливо мені сподобалося, коли цей «велопоїзд» попередив нас, що вони обходять нас зліва. Ми акуратно притиснулися до правої частини дороги, і повз нас почали проноситися люди — спершу тандем, потім другий, третій, четвертий… Десь на п’ятнадцятій людині я вже збився з рахунку, а їм ще кінця і краю не було. Прудку процесію замикав якийсь рандоннер з Індії, який прекрасно розумів, що це його останній шанс, і буквально чіплявся за рятівний хвіст, ледве-ледве скорочуючи розрив до останньої людини в групі.
Ми з Алексом спробували було смикнутись і зачепитися за «вагон», але не встигли — прискорюватись вже було важкувато. Втім, надовго ми цю групу не втратили. Через якийсь час ми помітили їх на узбіччі — всі дружним натовпом, на чолі з тандемом, стояли біля невеликого «волонтерського КП» і відпочивали. Проїжджаючи повз, помахали їм — у відповідь теж почули привітальні вигуки. Десь у цьому моменті до нас прийшло розуміння, що зайвий раз рвати п’яту точку і ганятися за кимось — абсолютно безглуздо. Ситуація з тандемом це підтвердила — протягом дня ми багато разів обганяли один одного на невеликих піт-стопах і привалах.
Сутеніло. Коли проїжджали вуличками чергового містечка, нам на очі потрапила табличка «250 kms». Подумати тільки, всього нічого залишилося! Цю визначну подію ми вирішили відсвяткувати, зупинившись на каву/чай біля якогось будинку — там знову місцеві жителі пригощали всіх охочих. Розвалившись у стільцях, ми поглядали на проїжджаючих рандоннерів. Хтось брав з нас приклад, і теж зупинявся на чайок. І тут приїхала ВОНА: учасниця з Японії на рожевому велосипеді у формі з анімешними дівчатками і котиками — Алекс уже встиг продзижчати всі вуха, розповідаючи мені про неї, бо вони десь пересікалися з нею на маршруті раніше. Їздила японська рандоннерка на якійсь вінтажній сталевій рамі, з кастомним, рожево-чорним фарбуванням — таку вже точно не пропустиш на маршруті. Легенько «штовхнувши» Алекса з крісла, відправив його до японки, робити з нею селфі — щоб було чим потім похвалитися. Закінчивши фотосесію і подякувавши французам за каву, ми поїхали далі.
Незабаром, одометр мого велокомп’ютера показував космічну цифру — дев’ятсот дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих кілометра. Ще якихось 230 і справа в капелюсі. Але попереду було найцікавіше — нічна їзда. Та поки ми насолоджувалися заходом сонця — в його променях продовжували проноситися повз незліченні французькі містечка. Біля одного з таких, ми помітили старенький Сітроен, що стояв на узбіччі — Алекс не хотів упускати можливість сфоткатися і з цією частинкою автомобільної історії.
На щастя, господар автівки був неподалік: як виявилося, він уже не вперше зустрічає подібним чином рандоннерів — уже вкотре приїжджаючи на це місце під час ПБП. З його дозволу залізли всередину автівки та влаштували чергову фотосесію — фотографом був сам господар цього транспортного засобу. Подякувавши йому за таку можливість, невдовзі ми вже продовжили крутити педалі.
Попереду на нас чекала остання ніч у дорозі — сонце потихеньку опускалося, залишалося проїхати менш як 200 кілометрів. Діставшись до КП Vilainces la-Juhel (1012 км) біля 22:20 і отримавши позначки в бреветні карти, ми вирушили шукати їдальню. Ще на самому початку, після першої ночі їзди, ми знайшли на цьому КП лише так званий бар, де не було нічого путнього окрім круасанів та снеків. Виявилося, що будівля їдальні знаходилася на протилежному боці вулиці — Алекс показав мені, куди треба йти. Якби ми знали про неї ще тоді, в перший день!
Підкріпитися було вкрай необхідно. Стандартний набір — макарони з м’ясною підливою, якесь тістечко, чай — все летіло наче в прірву та згорало під час поїздки. Оскільки ми прибули до КП на початку заходу сонця, то коли покинули їдальню, на вулиці вже було досить темно. Нічого, залишилася лише одна ніч — далі тільки фініш.
Поки вечеряли — я підняв очі, оглядаючи зал та помітив знайому фігуру. “Денис!” — крикнув я йому. Він озирнувся та побачив нас з Алексом, що сиділи за столиком. Завантаживши свою тацю з їжею, підійшов до нас. “Досить матрасити!” — сказав він, повільно опускаючись на стілець. Коронна та іронічна фраза українського рандонне ком’юніті, що підкреслює момент, коли всі, кому вона адресується (а зазвичай це ще і той, хто її каже) мають нарешті зрозуміти, що вони щось довго відпочивають, незалежно від кількості часу, витраченого на відпочинок — хоч п’ять хвилин, хоч годину. “А нам і норм”, — кажемо ми з Алексом. Минула більше ніж доба з того моменту, коли я бачив Дениса востаннє, ще в Бресті — і ось ми нарешті зустрілися знову. Поки сиділи у їдальні, то ділилися враженнями, розповідаючи про подробиці наших пригод.
Цікава ситуація сталася, коли ми вже підійшли до парковки та готували свої велосипеди до від’їзду. До мене звернуся дядько-волонтер, і вказав на одного з рандоннерів, який розчаровано оглядався навкруги, та виглядав досить стурбованим. “Перепрошую, м’сье, а ви часом не знаєте цього молодика?” — звернувся він до мене англійською. Не знаю, чому він вирішив, що ми можемо бути знайомі, але, мабуть, ситуація потребувала допомоги когось зі сторони. “На жаль, ні, я його не знаю” — відповів я. Спочатку подумав, чи може це якась кмітлива перевірка, щоб поки знайду, що відповісти, визначити, чи є я справжнім учасником марафону, а не просто якимось випадковим крадієм, що мімікрував під справжнього учасника. Але я був спокійним — мав маршрутну книжку з номером, який збігався з номером, прикріпленим до мого велосипеда — то ж тут я був абсолютно чистий. “Тут таке діло”, — продовжив чолов’яга — “Цей хлопець забув, де припаркував власний велосипед. Тож тепер ми питаємо у всіх, хто проходить поруч, чи може вони знають, чи бачили його, коли він ставив його на паркову”. Ого! Упоротися до такої стадії, що забути, де поставив байк — це справді вищий пілотаж. Добре, що це трапилося не зі мною — ще під час першої ночі, я також переживав з цього приводу, тож дуже уважно звертав увагу на орієнтири, коли паркував свій велосипед, наприклад “ага, ставлю тут, напроти стовп та високе дерево, а поруч будівля, де був КП”. І такого підходу мені цілком вистачало протягом усіх нічних паркувань. “Оу, прикро чути”, — відповідаю я. “Скоріше за все, йому доведеться чекати, поки більша частина учасників не проїде цей КП, та кількість велосипедів значно зменшиться, щоб знайти свій”. “Ага”, — киває мені чоловік — “Але ж то втрачений час!”. Не можу з ним не погодитися.
Настав час виїжджати — передстартова перевірка систем, запалюємо фари та габарити, і виїжджаємо у темряву вже втрьох — я, Алекс та Денис. На годиннику десь 23:20 — час летить непомітно, особливо, коли ти вже в “упоротому” стані після тисячі кілометрів у ногах. Але треба рухатися. Французька погода ще додавала свого челенджу — перепади температур були дуже значними — від +32 на сонці вдень, до +8 градусів вночі. Тому перед виїздом з КП я утеплився, та дуже тішився з цього, особливо на спусках, коли холодний вітер обдував зі страшенною силою. А спусків було чимало. Втім, як і підйомів — але їхати вверх все ж таки було краще — тобто, тепліше.
У подібному режимі ми крутили десь наступні дві години. Ми їхали з Денисом попереду, вели якісь бесіди, щоб не заснути, а Алекс був позаду. Я періодично контролював його присутність, але в якийсь момент зрозумів, що досить давно його не бачив. І десь у цей же момент, почалася одна з найепічніших нічних ділянок, яку я запам’ятав — дорога була відносно рівнинною, та йшла тупо прямо (як я зараз дивлюся на мапі, це десь близько 5 кілометрів рівної, як стріла, дороги, з невеликим набором висоти). А вночі, коли попереду (і позаду тебе) їде кілька сотень рандоннерів, сліди від задніх габаритів їхніх велосипедів простягалися у таку далечінь, що я вже думав, що мені це все привиділося і я, мабуть, сплю. Але ні, все це відбувалося насправді.
Незабаром, почався підйом у чергове містечко — де ми з Денисом зупинилися на самій вершині, біля, єдиного, напевно, джерела світла — ліхтаря. Запропонував йому трохи почекати Алекса — бо усю цю пряму ділянку дороги, я, окрім споглядання на червону лінію ліхтарів, періодично оглядався назад, сподіваючись його побачити. Ми роздивлялися обличчя рандоннерів, що проїжджали повз, а це було до біса складно — бо вночі всі їхали зі світлом, яке періодично сліпило очі, тож визначити, хто їде назустріч, можна було лише метрів з десяти, і дякувати богам, що в цьому ще допомагав працюючий ліхтар, під яким ми стояли. Поряд з нами теж відбувалася якась двіжуха — прямо біля будинку обабіч дороги, на асфальті, стояв розкладений намет, відкритий вхід якого натякав на те, що будь-хто бажаючий може ним скористатися. Господарів намету я поруч не побачив, але такі “спальні місця” були звичайною річчю на ПБП — іноді у подвір’ях можна було побачити розстелені покривала та матраци з розміщеними поруч табличками “SLEEP”, або воду у пляшках, яка стояла у відрах з льодом прямо біля дороги вдень. Така підтримка місцевих дуже надихала — всі були готові чимось допомогти.
Час йшов, але Алекс досі не з’являвся. Ми вже почали потроху замерзати знову — стояти без руху і цокотіти зубами було дуже неприємно. В якийсь момент, Денис вирішив, що з нього досить, і поїхав далі, зі словами “та я потроху, 5 км/год”. Годинник на моєму навігаторі показував 01:15, тому я вирішив почекати ще рівно 5 хвилин, і якщо Алекс не доїде до мене за цей час — поїду далі. Я стояв і вже потроху відбивав чечітку від холоду, рахуючи хвилини. Час йшов, до мого “дедлайну” залишалося 3 хвилини. “Ну давай, давай, де ж ти”, — крутилось у мене в голові. Я продовжував напружено вдивлятися в обличчя рандоннерів — повз проїжджали всі, хто завгодно, окрім Алекса.
1 хвилина.
Я вже встебнувся ногою в педаль, та був готовий рушати. Глянув вперед — дорога йшла в темряву кудись далі крізь невеличке містечко. Глянув вбік — в намет, що стояв біля будівлі, вже заселилися якісь постояльці. Недарма таки його тут поставили, хоч комусь допоміг. На навігаторі вже 01:20 — час вийшов. Останній погляд назад — і якась із тіней, що світила мені назустріч, виявилася знайомою. Чекаю ще трохи, поки вона доповзе до мене, і вуличний ліхтар розвіває мої сумніви. “Алекс!”, — вигукую я, і тінь зупиняється біля мене. Таки він. Ну нарешті. Все сталося як по дешевому сценарному кліше — за кілька секунд, коли я вже був готовий виїхати, він таки дістався мене.
Поки я тішився, що далі поїду у компанії, Алекс поклав руки на кермо і вже дрімав. Стоячи. Штурхаю його за плече. Він ледь піднімає голову, та каже мені “ще 5 хвилиночок і поїдемо”. Але я від радості трохи прокинувся і до мене ненадовго повернулося критичне мислення — і зрозумів, що у такому “коматозному стані”, стоячи над велосипедом та лежачи на кермі він зможе провести не те що п’ять хвилиночок, а й наступні півгодини. Згадую, що у мене є з собою таблетки з кофеїном — саме для таких випадків. Дістаю блістер, пропоную Алексу — він неохоче випиває дві пігулки. Попереджаю його, щоб він навіть не намагався заснути знову — нам потрібно їхати, бо краще дістатися до КП, де можна поспати у теплі, аніж спробувати якось виспатися на узбіччі в такий холод.
Він повільно киває. Що ж, значить ще розуміє, що відбувається навколо. Потроху рушаємо, я тримаю його у полі зору та не відпускаю далеко. Згадую лайфхак, який я провернув минулої ночі по дорозі в Людеак з канадцем — тоді, коли я їхав, та спілкувався з ним, спати зовсім не хотілося. Мозок працював, підбираючи потрібні слова, ще й англійською — тож це мені тоді допомогло не відрубатися прямо на ходу. А потім мозок працював, слухаючи відповідь співрозмовника. Єдиний недолік такого способу — як тільки ви замовкали, через двадцять секунд накатувала така сонливість, що починався так званий “мікросон” — повільне кліпання очима, що навіть при велосипедних швидкостях означало, що ви не контролюєте ситуацію наступні 10 метрів, коли їдете.
Тому я пояснив Алексу, що наступні дві години, які ми проведемо у русі до спального КП, до якого залишалося “всього лише” щось близько 50 кілометрів, ми з ним будемо тріпатися про все на світі, головне завдання — не мовчати, навіть пару секунд. Алексу спочатку така ідея здалася дивною, але наступні кілька хвилин, поки ми спілкувалися у стилі “що бачу, про те й кажу” показали, що ця тактика працює. Таким чином нам вдалося їхати, і навіть підтримувати темп зі швидкістю хоч 20 кілометрів за годину. В такому режимі ми крутили десь годину, можливо, більше — і спостерігали, як навколо нас страждають від нестачі сну інші рандоннери. Десь тут, біля нас, кілька разів проносилися так звані маршали на мотоциклах — їхнім обов’язком було слідкувати за наявністю світловідбиваючих жилетів та працюючого заднього габариту (обов’язково у постійному режимі, без блимання) у кожного учасника. У маршрутній книжечці в окремому розділі було вказано, що за невиконання цих умов тебе могли зупинити та попросити виправити недоліки, а по приїзді на КП ти отримував додатково +2 години штрафу часу залежно від суворості порушення. Але порушників на маршруті я не бачив — думаю всі знали, куди їдуть, та самі дотримувалися необхідних правил.
Також на узбіччі почали траплятися так звані “зомбі” — рандоннери, які втомилися настільки, що, як і Алекс, зупинялися вздовж дороги, клали руки та голову на кермо велосипеда, і таким чином дрімали. А ще, знаходилися ті, хто зупинялися і лягали на траву, замотуючись у так зване “космічне покривало” або термоковдру — із золотистою стороною з однієї сторони та срібною з іншої. Для мене це було взагалі дикістю — для сну в таких умовах потрібен спальник, а не якийсь тоненький шар, хоч і технологічної, та все ж тонкої плівки з металізованим матеріалом. Але мій персональний рейтинг очолювала група рандоннерів, які вляглися тупо без нічого, на голий асфальт, десь на з’їзді на другорядну дорогу до поля. Їм я точно не міг позаздрити — після такого сну, скоріше за все прокинешся ще більш розбитим, аніж до нього.
Повз нас, обганяючи по зустрічній смузі, вперед пролетіла швидка допомога — походу попереду щось сталося. Схоже, з цим також був пов’язаний проїзд двох маршалів на мотоциклах. Пару кілометрів, і ми дісталися до місця пригоди. Схоже було на те, що хтось-таки заснув на ходу і приїхав — чоловік невисокого зросту, в шоломі, вже лежав на ношах, а поряд лежав його велосипед. Коли проїжджали повз, мене покликав один з маршалів: “Ви не розмовляєте китайською?” — поцікавився він. Після мого короткого “Ні”, він одразу перевів погляд на інших, хто їхав позаду мене і повторив питання. Походу той, хто впав, був учасником із Китаю, тому і шукали того, хто допоможе з перекладом. Ми з Алексом поїхали далі — допомогти тут нічим не могли. Оце нічка буде у бригади швидкої — шукати ще перекладача на китайську.
Наша з Алексом “розмовна” тактика працювала — ми так само теревенили, обговорюючи всіх цих сплячих у голому полі бідолах. Невдовзі, проїжджаючи якусь групу рандоннерів, я почув страшні скрипи та клацання у байку одного з них. “О боже мій, як це колесо мене задрало”, — чистою британською виматюкався він. “А що сталося?” — вирішив поцікавитись я, бо теми для обговорення з Алексом вже закінчилися, і я ловив себе на думці, що іноді-таки впадаю у стан мікросну. Треба було терміново на щось відволіктись, і бесіда з британцем якраз для цього підходила. “Це колесо скрипить вже хрін зна скільки часу. Перед ПБП я здавав його три рази до майстерні, яка наче все виправляла, і кожного разу клацання все одно поверталося.”
Наступні пів години ми всі разом — я, Алекс, британець та його товариш, обговорювали технічні проблеми велосипедів, які колись у нас виникали, рукодупість механіків Великої Британії, які не могли за три рази пофіксити клацання колеса, та інші цікаві велотеми, гідні обговорення на ходу о четвертій ранку посеред Франції на веломарафоні. Більше деталей я не пам’ятаю, але точно знаю, що це допомогло нам остаточно не заснути. Єдине що — британець зі своїм товаришем зник так само раптово, як і ми на нього натрапили. Але це нас не сильно засмутило — невдовзі, вдалині, ми побачили вогні містечка, де мав бути такий бажаний спальний КП, а саме Mortagne-au-Perche (1097 км). До містечка залишалося вже якихось пару кілометрів, вже ось майже рукою сягнути — і тут я помітив як біля узбіччя якась дівчина вирішила зробити зупинку на сон. Вона майже лягла на землю, щоб заснути, але, мабуть, не знала, що до КП залишилося майже нічого — ось. Всі інші, як зомбі, проїжджали повз, і хоч би хто попередив. Наближаюся до неї, і не зупиняючись, а лише збавивши хід, кричу їй, щоб вона просиналася та дотягнула ці нещасні кілометри до контрольної точки. Дівчина здригнулася, почувши мій голос, та пустими очами витріщилася на мене. “Давай-давай, КП зовсім поряд!” — продовжував я, потроху проїжджаючи повз. Вона мовчки кивнула головою, та почала підводитися. Фууух, наче дійшло — тепер у неї буде шанс нормально поспати десь у теплому місці.
Ми з Алексом продовжили рух. Хвилин через десять, запаркувавши велосипеди, ми вже були на шляху до їдальні — конче потрібно було поїсти, щоб не лягати спати голодними. Годинник показував 03:30, тож для нас це виявився дуже ранній сніданок. Витративши на нього пів години, пішли шукати місце для сну. Ми були вже такі “готовченко” що ладні були впасти будь-де, навіть у коридорі на підлозі — але й у коридорах місць не було. Спробували сунутися до зали, де ставили печатки в маршрутні книжечки — обережненько, під стіночкою намагалися прослизнути до вільного, та, як нам здавалося, ідеального кутка, але за ширмою, яка розділяла зал на дві половини, виявився міні госпіталь, де стояла невеличка черга рандоннерів. На одному зі столів, котрий використовували, як оглядовий, я побачив жінку, яку оглядав місцевий лікар. Він повільно поворухнув її рукою, піднімаючи ту вверх, але жінка тільки зойкнула — схоже на те, що у неї був якийсь забій, і через нього вона не могла їхати на велосипеді. Лікар похитав головою “На жаль, ваш шлях закінчено, рекомендую зійти, бо далі ви їхати не зможете”, — пояснював він жінці, поки вона витирала сльози з обличчя іншою рукою, бо, судячи з усього, їй було дуже і дуже прикро, що вона не доїхала якихось сотню з гаком кілометрів до фінішу “Нічого страшного, спробуєте наступного разу, коли відновитесь”, -продовжував він, допомагаючи їй підвестися.
Зрозумівши, що тут нам лягти більше ніде, ми повернулися у холл. Ідею йти спати у їдальню ми відкинули одразу, бо там було занадто шумно і багато людей. А тільки-но примітили вільний коридор, в кінці якого був вільний куток якраз на двох людей — виявилося, що на початку коридору стояв охоронець, який нікого туди не пропускав. Конфліктувати з ним ми не мали як сил, так і бажання, тож знову повернулися в холл. Сіли, спершись спинами на скляну стіну, поряд з якою розташовувався головний вхід, і вже були готові заснути, як Алекс раптово сказав, що тут є спортзал, а там є спальні місця. Певно, судячи з мого туманного погляду, яким я на нього вирячився, додав: “Я завтикав, що тут є місця для сну. Пішли”. Це вже були гарні новини — і добре, що він таки згадав про настільки важливий момент. Через дві хвилини ми вже були на місці — плата за сон тут становила цілих 3 євро, що було на 2 євро дешевше, ніж у Людеаку, але тут виявилося значно комфортніше. Тут вже не стояли розкладачки, на яких ти лежав та рівномірно замерзав з усіх сторін, намагаючись якось вкритися ковдрою зверху, поки знизу від розкладачки тебе виморожувало до кісток. Тут знаходилися каремати, які лежали на дерев’яній підлозі залу, та ковдри. Нас поклали прямо у футбольні ворота — зручне місце, бо це був самий краєчок залу, і там майже ніхто не ходив повз. Ми запланували поспати цілих півтори години, і замовили у волонтерів підйом на 05:30.
КЛАЦ!
Прокидаюся від заздалегідь встановленого будильника на телефоні — за 10 хвилин до того, як нас мали розбудити волонтери. Дзвінок будильника у мене дуже неагресивний, і телефон я підклав собі під вухо — тож нікому навколо не заважав. Та і заважати вже майже не було кому — навколо нас звільнилися майже всі місця. Крізь вікна вже виднілося небо — сонце потроху вставало. А отже, пора було і нам. Піднімаюсь та сідаю на карематі — в положенні сидячі важко знову заплющити очі та заснути. Сиджу пару хвилин мовчки, приходячи до тями — але відмічаю, що сон на цьому КП став, певно, найкомфортнішим з усіх. Тут було достатньо тепло — і цього вже виявилося досить для того, щоб відносно непогано відпочити.
Розділ 7. Фінішна пряма
Повертаюсь до Алекса, штовхаю його за ногу — він майже миттєво прокидається. Швидкий збір, і ми вже зібралися на вихід. Волонтеру, який підійшов до нас у вказаний час, ми привітно махнули рукою — і він без зайвих слів зрозумів, що штурхати та виганяти копняками зі спального місця не доведеться. Шуруємо знову до їдальні — зайвий час у нас ще був, тож чому б і не підкріпитися додатковою енергією перед виїздом. Окрім того, ми орієнтувалися на закриття фінішу о 13:45 для групи P, в якій був Алекс, і яка стартувала раніше на п’ятнадцять хвилин за мою групу R (у мене закриття було о 14:00). Поки поїли, поки знайшли наші велосипеди на парковці, поки покинули територію КП — минула десь година, виїхали ми о 06:30. Тобто, сім годин на останні 115 кілометрів (тут мене чекало розчарування, бо я забув, що загальна дистанція була 1230 кілометрів, тобто зайву тридцяточку таки накинули). Втім, якщо не тупити зайвий раз, то ми цілком вкладалися у ліміт, навіть ще якийсь час залишався на форс-мажор: пробите колесо тощо. А відсутність пагорбів майже на всій цій ділянці дуже добре допомагала їхати швидко (а от вітер не дуже допомагав).
Шуруємо на парковку до наших веліків та їдемо. Але щоб ви розуміли — їдемо — це гучно сказано, перші двадцять хвилин ми плентаємося, як старі бабці — мої коліна ниють після відпочинку, і їм треба десь пів годинки, щоб вони розігрілися та біль пройшов. Але потім потроху розганяємось та готуємося зустрічати світанок, промені якого вже починають пробиватися крізь дерева попереду.
Наступна зупинка мала бути у Dre (Дрьо) — і шлях туди пролягав полями та рівнинами. Десь тут ми і зустріли один з найкрасивіших світанків у моєму житті — фото майже передає ту атмосферу. Коли сонце піднялося ще вище — піднявся і вітер. Сховатися на пласких рівнинах було ніде — тож тепер ми страждали вже не від підйомів. Але іноді вдавалося сісти комусь на колесо, щоб трохи відпочити. Час від часу повз нас проносилися групи, які стартували у ліміт 80 годин — їх старт був майже на добу пізніше за наш. Але головною особливістю таких груп було те, що в них їхали ті, хто справді знають, що роблять. Для нас, втомлених упорантів із 90 годинним лімітом, вони здавалися надлюдьми — бо швидкість таких пачок сягала іноді 35 км/год, і це після 1100 кілометрів у ногах та зустрічним вітром. Зазвичай такі групи складалися із французів, бельгійців, італійців та інших національностей, в країнах яких знаходилися високі гори — оптимальні полігони для тренувань та подальшого домінування на “пласкому” (для них) маршруті ПБП.
В такому режимі — із вітром та по рівнині, десь о 10-ій годині ми докотилися до КП в Dre (Дрe) 1190 км. Погода тут остаточно вгамувалася — вітер стих, сонечко вкотре починало припікати, і все йшло до того, що знову буде жарко. Втім, від сонця ми сховалися у їдальні — в такий час черг майже не було, тому багато часу на очікування перед касою ми не витратили. Поки снідали, до зали періодично завалювались групи рандоннерів “рафа-стайл” з тих, хто їхав в ліміт 80 годин: всі такі модняві, чистенькі, в білих шкарпетках — я не знаю, як у них так виходило, але виглядало так, ніби вони виїхали на кава-райд пів години тому, а не тулили три дні по Франції. Нам з Алексом, які інколи ледь обертали педалі, було важко зрозуміти, як таке можливо. Мало катаємо, походу…
Через годину ми знову у дорозі. Залишилося якихось 40 кілометрів, в запасі у нас три години, все по заповітах групи Суперздоров’я — “матрась по максимуму @ приїжджай під ліміт”. Що ближче до фінішу, то важче крутити. Особливо тоді, коли одометр мого велокомпа ВЖЕ показує 1200 кілометрів. Хотілося просто встати і кричати, трясучи кулаком в небо: “ВСЕ!!! ВИ ЗАДОВОЛЕНІ?!?!”. Але ні, офіційна частина ще не закінчилася, тож все одно треба було докручувати. Десь тут у мене з’явилася ідея забрати собі вказівну табличку “Paris”, яких вдосталь було розвішано по маршруту. Але так, походу, думав не я один. Всі стовпи вже стояли порожніми, табличок не було — добре, що я мав навігацію по треку, бо в іншому випадку довелося б орієнтуватися на інших рандоннерів. Наступну годину провів у режимі безперервного сканування простору на наявність таблички — і це непогано так допомогло відволіктися. У якийсь момент у нас з Алексом відкрилося друге дихання, і ми, подібно тим групам “з ліміту 80 годин” вже самі обганяли втомлених рандоннерів, які доповзали останні кілометри. Й аж біля самого Рамбуйє, я помітив її — таку бажану табличку-вказівник. Але перед самим моїм носом її зрізали якісь два місцевих хлопаки, років по 15 кожному, — походу вони теж довго чатували, чекаючи можливості забрати й собі цей сувенір. Я спробував їх вмовити віддати табличку мені (бо я, бляха, вже майже 1220 км прохав), але не пройшов скіллчек (перевірку) характеристики “красномовність” і зафейлив діалог — а забирати силою в дітей — то було б вже останнім ділом. Ехх, такий сувенір би був.
Втомлені, але нескорені, ми з Алексом заїжджаємо на територію маєтку Рамбуйє — саме те місце, звідки стартували 89 годин тому. Дорога сюди здавалася безкінечною, особливо останні тридцять кілометрів — вони тут точно були зайвими. Їх наявність (коли за спиною вже 1200), видавалася просто абсурдною — чому не можна було якось скоротити це?! Ми їдемо вузькою дорогою, зліва і справа стоять автомобілі-трейлери учасників, що прибули на старт своїм ходом з усіх куточків світу. Нам назустріч їдуть ті, для кого ця пригода вже закінчилася. Їх видно здалеку: втомлені, але з посмішками на обличчях і красивими медалями на шиях — та в них все ще лишаються сили, щоб підбадьорити своїх колег (тобто нас) по маршруту. «Аллє! Аллє! Аллє! Бон Кураж!». Останні кілометри здаються неймовірно довгими…
І ось, перед нами фінішна арка — кількість натовпу різко збільшується, всі зустрічають рандоннерів, що прибули, шаленими оплесками. Десь тут я вже бачу Олю і Настю, які побачивши нас, стрибають від радості — нарешті ми зустрілися знову! Як на зло, асфальтована дорога перетворюється на бруківку — відсиджена дупа отримує кілька неприємних хвилин масажу, поки ми заповзаємо у внутрішній двір, де розміщуються фінальні, надувні ворота з системою електронного заміру часу. Проїжджаємо їх, але надовго не затримуємось — бо волонтери швиденько відправляють нас паркувати велосипеди та отримувати останній штамп в маршрутну книжечку. На гаючи часу, відправляємось туди — і ось нарешті, я “зібрав їх усі”, всі пусті місця були заповнені.
Загальний час на дистанції 1230 кілометрів становив: 89 годин 04 хвилини та 40 секунд. Вже згодом, дивлячись загальну статистику, доступну за цим посиланням https://www.pbpresults.com/2019, було видно, що до фінішу дісталося усього лише 60% від всіх, хто стартував. Тому навіть дістатися фінішу вчасно — це вже був досить непоганий результат.
Також, дядько урочисто повісив на шию мені велику срібну медаль квадратної форми — у ній був спеціальний пустий слот, для вклеювання спеціальної вставки з моїм часом подолання дистанції. Але ця річ вже мала прийти мені в Україну потім, на мою фізичну домашню адресу. Як виявилося, книжечку потрібно було здати для якоїсь перевірки (чи то на випадок некоректних даних від чіпової системи), і в подальшому її також мали прислати разом зі вставкою у медаль. Тож дядько запропонував мені сфоткати книжечку, перед тим, як віддати — чим я і скористався. Вже віддаючи її йому назад, мій погляд упав на купу синіх табличок “Controle” зі стрілкою (схожих на ті “Brest” або “Paris”, які висіли усюди на стовпах) які зазвичай розміщувалися на самих КП для спрощення пішої навігації. “Перепрошую, а чи можна мені взяти ось це (вказую на табличку)?”. Дядько хитро подивився на мене, підморгнув, і зі словами “Можна, але нікому не кажи”, віддав мені сувенір. Ну, хоч щось буде в мене в колекції)
Трохи згодом я повернувся до своїх — великої компанії у синіх джерсі із тризубами, збірної команди рандоннерів України. Всі ділилися враженнями та цікавими моментами — а найголовніше, пили вино та їли різноманітні сири! Що ж іще можна робити у Франції? Знаходжу Алекса, тисну йому руку, обіймаю — якби не він, то не знаю, щоб я робив би на другій половині дистанції. Валявся б десь сплячим у придорожній канаві, як робили індуси? Страждав би від їзди соло? Тинявся б по КП у пошуках куди впасти, щоб забутися глибоким сном? Хто його зна, але та зустріч вранці третього дня виявилася дуже доречною, нудьгувати точно не довелося. Дякую за компанію, друже!
Сири та вино нарешті дали знати про себе — я почав потроху відрубатися. Звісно, мене вистачило на пару годин “афтерпаті”, але якщо засидітися далі, то можна повторити подвиг сплячих у чагарниках рандоннерів — а оскільки ми всі були втомлені (окрім, певно, Олі та Насті, що після сходу у Бресті мали час трохи виспатись та прийти до тями), ми вирішили потроху рухатися до залізничної станції — настав час їхати у місце нашої дислокації. Добре, що в нас ще був закладений час на відпочинок — два наступних дні ми мали провести у Парижі, але вже тільки у пішому режимі — ніяких покатеньок, бо у нас у всіх, походу, була алергія на круглі колеса та трикутні рами велосипедів. І це всіх цілком влаштовувало =)
Саме так і завершилася моя історія веломарафону Paris-Brest-Paris 2019 року.
Fin.
26.08.2019 — 22.08.2023
Alex Bakkalinskiy
Григорий Кудрявцев
Комменты Facebook
Disqus (0)