Bike in City

Славське як місце сили — опис трьохденної програми

Чомусь все тягне мене до Карпат. Не дивно? Можливо. Колись в дитинстві в літаку я переглядав NWD7 (це була така серія фільмів про кросс-кантрі) і з таким зачаруванням дивився на м’якенькі хвойні ліси, гори в тумані, кам’янисті трейли вкриті мохом і порослі папороттю, дерев’яні норшори..
До того часу я бував лише в кримських горах, кам’янистих, таких гарячих, стрімких. Я навіть не міг уявити, що коли-небудь зможу побачити щось подібне до того, що мене так захоплювало в тих давніх МТВ відяшках.

А потім, в 2007 я вперше побував в Карпатах. Пам’ятаю свій “поросячий восторг” коли побачив, як хмара висить поміж горами, як по лісових річках стрімко тече вода, як світяться вікна поодиноких хатів високо на схилах.
Мабуть з того часу повелось. Жодного року відтоді не проходить, щоб я не побував в Карпатах. І були поїздки в Австрію (чуваки, воно того варте!), в Італію (мені не зайшло), в Словенію (гарна альтернатива нашим горам за співвідношенням ціна/враження), в Норвегію (а оце взагалі щось дивовижне!), та чомусь саме в Карпати мене тягне не просто відпочити чи покататись. Тут прямо таки хочеться жити, (і вже наслухався переконань про відсутність роботи, важкість життя, віддаленість від “благ” і таке інше), працювати та створювати щось нове. Саме цим і вирішив зайнятись пару років тому, хоча повністю покинути Київ поки не наважуюсь. І зізнаюсь, дуже заздрю всім, хто виїжджає туди частіше за мене 😉

Але цього разу мені пощастило просто надзвичайно. Рішення про поїздку ми прийняли досить спонтанно (як на мене, тиждень — це короткий строк) і до останнього дня не були до кінця певні, що взагалі вона відбудеться.
Останній дзвінок Сергію Харчуку містив приблизно наступне:

Сєрьож, самотужки машиною я звичайно не поїду, бо грошей на 2 баки не маю, але бажання в мене надзвичайне. Ти як?
Я завжди ЗА — відповів він.

Отак коротко і ясно. Тоді я відчув, що знайшов справжнього однодумця.

Ще в одному ми з Сергієм зійшлися на всі 100% — що локацією стане Славсько. Карпати дуже різні, і всі вони такі гарні. Навколо Яблуниці гори стрімкі, там завжди волого і прохолодно (жодного разу не було так, щоб мене там не застав дощ), Закарпаття має чарівні полонини, тут здебільшого сухо і сонячно. У Львівській області ландшафт певною мірою можна назвати чимось середнім (КЕП). Їхати ми хотіли машиною, тому наявність найбільш простого автомобільного сполучення була в пріорітеті. Крім того, був вже кінець травня, а це натякало на те, що грошей на житло та харчування в мене було не надто багато. Варіант Буковелю я підсвідомо відмів одразу. Це може і не далі ніж той самий Пилипець, однак дорога туди має більше уявних чекпойнтів (після Львову ще й Франківськ треба проїжджати), житло і харчування мені там здалось трохи дорожчим від Пилипця чи Славського (хоча може це просто стериотип?) ну і куртку з мембраною я лишив своєму другові, а значить катання в дощ цього разу не для мене.
Далі був вибір між Пилипцем і Славським. Якщо відверто, гори в Пилипці я люблю більше. Довго думав чому, але пояснити собі це так і не зміг. Нема якоїсь явної причини, просто так склалось. Але Славсько ближче, там більше житла і дорога до нього майже всюди рівна і комфортна.

Що до Сергія, його любов до цього містечка тягнеться ще зі студентських років, думаю іншої відповіді від нього годі було і очікувати.

Ну що ж, з місцем порішали. Ще одним питанням був склад нашої компашки. Попередньо думали, що будемо лише втрьох — я, моя дружина і Сєрьожа. В останній день до нас зголосився приєднатись і Сергій Сова. Уявіть моє здивування, коли перед від’їздом ввечері п’ятниці до мого будинку причалює Сергіїв транспорт разом із ще одним чуваком на пасажирському сидінні. Ну добре, +1 це ж круто. Чувака (йому десь близько 60) звали Бьйорн ну і родом він був з тієї самої Норвегії. Крутяк, пощастило! Обожнюю спілкування з іноземцями, а тут ще й маунтінбайкер попався.
І знову думка, надто ми вже з Сергієм схожі, бо не дарма ж він норвежця з собою взяв, правда?

Запакувались, відчалили від дому і… Як тебе полюбити, Києве мій? 17:00, п’ятниця, проспект Перемоги в напрямку Житомира. Зрозуміли про що я?;)
Десь близько 18:00 ми підхопили Сову на м. Житомирській і ще десь з пів години тягнулись до КП на виїзді з міста, де два унікуми не змогли поділити дорогу при розвороті (а якісь унікуми ще напридумали розворотів замість розв’язок).
Ну далі вже понеслась.
2:00 — ми у Львові.
Забув уточнити, обидва Сергія були тимчасово без велосипедів, тому прийшлося понадьоргати все, що було в закромах контори. Ну і комусь не пощастило, бо в одного з велосипедів була відсутня передня вісь.. на SR Suntour Raidon… Boost.. чи варто уточнювати, що ймовірність знайти таке чудо за пару годин в Києві стрімко наближається до 0?

Я мав спробувати.
Дзвінок у Велобазар: “Діма, хочеш завдання на мільйон?” — “А давай!!”
“Треба вісь передня, буст на сантур” — “ееееееммм.. ну такоє, може у представника шось є, зараз гляну..”
“Діма, хочеш наступне, на два мільйони?” — “Ну кажи вже!”
“Вона треба через 2 години” — … тут був нервовий сміх …
По ітогу виявилось що і у офіційного представника їх нема.

Ми були близькими до фіаско. Ну добре, не зовсім до фіаско. Просто довелось би довго пояснювати Сові, чого ж ми його не беремо з собою в гори.

І тут я згадую, що в мене у Львові є чудовий кєнт з Bro Enduro Family (це така крута команда, що будує круті трейли, катає на крутих хардтейлах та знімає круті відяшки!).

Дзвінок. “Коль, ти як на вихідні, катаєш?” — “Та ні, я ж чекаю від тебе гальма”
“Потрібна твоя передня вісь!.. О другій ночі біля Маку на райончику у тебе, ОК?” — “Та гамно вапрос, набери тільки на в’їзді.”
Панове, більшої удачі годі було очікувати. Чувак, що має такий самий байк, що живе у місті по дорозі, якому цей байк не потрібний як раз на ці вихідні і який згоден о другій ночі покинути тепле ліжечко… У вас таке бувало???

Далі був Стрий і десь о третій-четвертій ми вже тишком піднімались по скрипучих сходах однієї із Славських садиб..

Бьйорн взяв з собою свою камеру (виявилось, що він чувак досить непростий, мав військове минуле, бував у багатьох гарячих точках і в Україну приїхав на якусь службу) — професійний Нікон з купою тяжелезних лінз… Але ранок він таки проспав і прокинувся вже коли від ранкового туману майже нічого не лишилось.
Та навіть попри це, прокинутись і споглядати з крісла в будинку сам Тростян — це надзвичайна насолода!

Садиба була досить приємна, як і мало бути. Більшість конструкцій виконані з деревини, всюди стоять місцеві атрибути. В довершення — шкури представників місцевої фауни на терасі.

Я не фанат такого оздоблення (особливо шкур), але такий вже він місцевий колорит.
Сніданочок — смачний, млинці з сиром, домашня сметана та джем. От чого досі не бачив в Славських садибах, так це кавової машини. Сподіваюсь, мене зараз хтось читає зі Славська. Дуже вже хотілось випити чашечку еспрессо.

Сергій Сова настояв, що млинців для наших планів малувато, тому додатково запарли окропом невеличку порцію мюслів. Як же я йому був потім вдячний!!

Доки збирали велосипеди, небо почало затягувати хмаринками.. А казали, що в Славську дощить рідко 😉

Було схоже, що нас очікує справжня злива. Не біда! Маємо купу знайомих!
Перечекати дощ (а він був не довгий, хвилин 20 від сили) вирішили в ресторані Максим у пана Арєф’єва, доброго друга Сергія. Виявилось, що за творами сучасного живопису він приховує власне зіркове минуле!

Хазяїн гостинно запросив нас на каву. Ми не змогли відмовитися. Тим часом до нас приєднався ще один друг Сергія — Андрій.
Дощ вщух, ми рушили підкоряти місцевий туристичний маршрут на гору Маківка.

Туди-назад весь маршрут складає близько 30-35 кілометрів із набором в 300-320 метрів. На саму вершину веде чудова лісова дорога, вздовж якої облаштовані місця для відпочинку. Є навіть декілька джерел, звідки можна набрати смачної води.

Майже на самій вершині встановлено меморіал пам’яті загиблих воїнів УСС, що полягли тут 1915 року в боях із армією царської Росії

Робимо кілька фото на згадку і одразу вниз.
Затяжний спуск з дивовижним краєвидом -чудова винагорода за тривалий підйом.

На обід вирішили заскочити до наших чарівних друзів у Ковальску Садибу


Іра і Саша, що вже не перший рік розвивають тут велосипедний (і не тільки) туризм завжди раді бачити у себе компанію МТБшників. А іноді навіть згодні продовжити катання з ними, як власне і сталося цього разу. Вирішили лишити Сергія Харчука, Андрія та Бьйорна відпочивати, а самі разом з Ірою та Сашею рушили підкорювати Лайт версію маршруту Slavsko Trophy, що цьогоріч увійшов до серії гонок Карпатами Sarmatian Race.
На жаль з Бьйорном лишився і його фотоапарат, тому світлини лишились лише в стрічці Сергія Сови. Якщо ви вмієте користуватись кермом, педалями та передачами і вам не ліньки трошки продертись вгорку пішки разом з велосипедом — ви будете в захваті від краєвидів, чарівних спусків, що в’ються вздовж мальовничих лісових потічків та швидкості, що перехоплює подих. Надзвичайно жалкую що Бьйорн не склав нам компанію цього разу. Фото були б кльові!
Загальний трек маршруту тут: https://www.strava.com/activities/1598018475
Всього за день подолали близько 60 км і набрали десь 1400 метрів. Не надто багато, однак достатньо для приємної втоми!

Наступний ранок і знову збори.
Цього разу вже без дощу.
За сніданком обговорили плани. Зійшлися, що подорож зі Славського до Пилипця і назад через озеро Віта буде з одного боку по силам Андрію та Насті, а з іншого — досить цікавою для всіх інших, адже цей маршрут має безліч розгалужень і поки слабші добирають коротким шляхом, сильніші можуть упоротись довшим чи стрімкішим.

Отож збираємось.

Майже весь наш шлях — це грунтова чи асфальтована дорога. Подейкують скоро тут зроблять продовження дороги Сколе-Славсько-Волосянка. За 20-30 хвилин зі Славська можно буде дістатись до Пилипця. Оце дійсно буде круто! Рай для шосерів, триатлетів та й будь-кого, хто любить велосипед.

А поки штурмувати цей напрямок в кайф можна хіба на велосипеді, чим ми власне і зайнялись.


Підкорили перевал всі разом, хоча комусь довелось трошки пройтись. Але ці чарівні краєвиди були того варті. Панорама на всі 360 градусів, навіть не знаєш, на чому сфокусувати погляд. Гори — вони надихають!

Наша маленька щаслива компашка! А попереду у нас спуск!

На Закарпатті засилля пост-радянської архітектури. Химерні споруди. Всередині волого і прохолодно. Запах дитинства.

Для Бьйорна ця поїздка не була відкриттям, він до цього вже встиг провести довгий час в Україні. А от нам всім було прикольно спостерігати, як іноземці намагаються спілкуватись з нашими людьми, як реагують на всілякі примудрості нашої країни.

Останні кілометри до Пилипця видались найважчими. І не стільки фізично, як морально. Малий градієнт (але таки вгору) і покоцаний асфальт з щільним трафіком — комбінація, що добряче виводить з ментальної рівноваги 😉
Винагорода була чудовою — водоспад Шипіт освіжив нас прохолодною водою, це було дійсно те що треба!



Далі обід в Гранд Готелі і дорога назад. Настя і Андрій вирішили скористатись послугами таксі, а ми вчотирьох (Сергій Харчук, Бьйорн, Сергій Сова та я) рушили в зворотньому напрямку.

На озері Віта зупинились знову покупатись та випити чашечку кави (виявилось, що нема такого курорту, де б Сергій не знав управляючого). Пораділи за місцевий бізнес, адже плани тут просто грандіозні, і щасливі рушили далі.
Цікаво, що ми лише на 5 хвилин спізнились після таксі (воно і не дивно, бо автомобільна дорога в декілька разів довша). Якби не зупинялись на Віті — ще й приїхали б першими.

Наш маршрут, кому цікаво:https://www.strava.com/activities/1600529936

Вечір за дружніми теревенями та переглядом фото, відчуття просто фантастичні!

Здається, на цьому в мене все. Маю сказати, що повертатись після трьох днів в наших горах до міста — це страшні тортури. Вже другий тиждень не можу змусити себе повноцінно працювати і єдина думка тішить, 20 червня вже поруч, а значить я дуже скоро сюди ще повернусь!


РЕЄСТРАЦІЯ НА SLAVSKE TROPHY

Заметили в тексте ошибку? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter.

Sarmatian Race

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: