Bike in City

Історія та міфи про велоактивістів

У попередній статті я розповів, що таке велоактивізм і чому комусь взагалі хочеться цим займатись. Реалії ж життя такі, що, коли ти щось робиш — одразу знаходиться купа зацікавлених, які з власного життєвого досвіду висловлюють пропозиції, як це робити краще. Це цілком нормально: людині притаманний природній інтерес до навколишнього світу і собі подібних. Колись можна було взяти палку і потикати нею незнайомий предмет, а зараз — зайти у фейсбук і написати своє запитання на незрозумілій сторінці. І це дуже похвально, так як, безперечно, такий підхід сприяє прогресу людства. Але забирає трохи часу. Щоб трішки пришвидшити прогрес, я відповів нижче на кілька запитань, які час від часу стають причиною хвилювань широкого загалу.

А зробіть, як в Амстердамі/Парижі/Варшаві і т.д.

Дуже поширене побажання. От просто візьміть, і зробіть. І це адресується не владі, а громадській організації — по суті, купці небайдужих громадян без жодних повноважень. Я не впевнений, що навіть вправний чарівник міг би зробити з Києва Амстердам за тиждень (а якщо процес займе довше — то це вже буде зрада і його звільнять).

Ще не Амстердам, але задатки є

Якщо ж серйозно, то ми постійно вивчаємо і враховуємо іноземний досвід. Працюємо над зміною законодавства та різноманітних норм, щоб успішні рішення можна було впровадити в України. За рік зробити те, що в Нідерландах робили 50 років, неможливо. Але зараз процеси відбуваються значно швидше, тож ми очікуємо ще на собі відчути результати нашої діяльності, а не передавати це право внукам 🙂

Чи знають велоактивісти, яким боком сідати на велосипед?

Мені важко сказати, звідки взявся цей стереотип. Може, когось колись запросили на якусь покатушку, а він не поїхав 🙂 Як я писав напочаткуАВК заснували велосипедисти, яким набридло терпіти. Так воно з того часу і повелось. Члени та активісти АВК (а їх кількасот) у переважній своїй більшості регулярно катають. Дехто щодня (так, навіть зараз) їздить на велосипеді на роботу. Хтось бере участь у спортивних змаганнях. Багато задіяні в житті інших велопокатушечних спільнот, в тому числі і в якості організаторів. Члени АВК беруть участь практично у всіх велозаходах міста. Просто туди вони ходять кататись, тренуватись чи розважатись. А в АВК — попрацювати на благо міста, хоча більшість і від цього отримує кайф.

Автор матрасить

Особисто я на своїх двох велосипедах за сезон наїздив десь близько 4к. Не так щоб багато, але трохи є. Брав участь у кількох спортивних заходах в любительській категорії. Так що так, чайник, але не повний 🙂

Я щодня катаю, а про АВК чую вперше

Так, цілком можливо. Справа в тому, що київські велосипедисти сьогодні — абсолютна меншість у міському середовищі. Ми ж бачимо сенс в роботі з широкою аудиторією, для донесення розуміння про цінність велосипеда тим, хто ще не їздить на ньому, але, можливо, поїде завтра. Або й тим, хто взагалі ніколи не поїде. Щоб всеодно поважали. Тому серед велосипедистів до нас потрапляють ті, кому вже також “болить” і хто, за відсутності АВК, сам би заснував щось подібне. Або ж через якісь репости у велосипедних пабліках. Спеціально ж за вами ми не ганяємось і не ставимо цілі залучити до себе всіх велосипедистів. Ви вже й так круті, якщо можете їздити по місту в сурових умовах сьогодення. Але так можуть, на жаль, не всі. Ми ж хочемо зробити велосипед у місті доступним і безпечним для переважної більшості людей.

Анастасія Макаренко — директорка Асоціації велосипедистів Києва

Поясню в цифрах: згідно з дослідженнями міської мобільності, що відбулись у цьому році, лише 0,25% поїздок по місту (а це десь 7-10 тис. унікальних переміщень, або вдвічі менше реальних велосипедистів: в середньому, всі їздять кудись двічі вдень, наприклад, на роботу — з роботи) зараз здійснюється на велосипеді. За умови створення зручних і безпечних умов, у таких містах, як Київ, ця цифра може сягати 5, 7 або й більше відсотків. Тобто має відбутись ріст у десятки разів, і для цього недостатньо лише зручної велоінфраструктури, потенційні користувачі велотранспорту мають також «захотіти» сісти на велосипед, що можливо досягнути завдяки якісному інформуванню про його переваги.

Як це працює зсередини?

АВК — це членська організація. Наразі у нас кількасот членів, які підтримують роботу Асоціації своїм голосом. Раз на рік члени АВК збираються на загальні збори, щоб вислухати звіти, сформувати плани, внести свої пропозиції, а також обрати раду і голову організації на наступний рік. Рада наймає виконавчого директора(ку), визначає потреби організації, а директор (в нашому випадку — вона) — шукає решту працівників офісу для забезпечення ефективного виконання поставлених задач. Рада і голова, а також рядові члени організації — волонтери, за законодавством не можуть отримувати ніяких прибутків від діяльності організації. Протягом року рада бере участь у розв’язанні стратегічно важливих питань. Серед членів АВК є архітектори, журналісти, юристи, перекладачі, ІТ-шники, дизайнери та представники багатьох інших професій. Їх підтримка дуже допомагає нам за дуже скромні (за комерційним мірилом) кошти робити серйозні речі. За що ми їм дуже вдячні.

Віктор Крук — фотограф і просто гарна людина, рахує велосипедистів. Його ви можете побачити майже на всіх велосипедних подіях міста.

У країні війна, а ви на велосипедах катаєтесь

Час від часу зустрічаємо це зауваження. Втім, не тільки до нас, а й до всіх велоспільнот. Серед членів АВК є кілька осіб, які прямо причетні до цих невеселих подій. Є і безпосередні учасники бойових дій. Повернувшись звідти, вони хочуть бачити позитивні зміни у мирних містах, щоб їх зусилля там не були марними. Тому дуже підтримують покращення умов у місті. Можливо, пізніше я напишу на цю тему більш предметно.

Що ж це взагалі таке — громадська організація?

Англійською — non-governmental organisation, NGO, або non-profit organisation, NPO. Їх відносять навіть до так званої “четвертої гілки влади”, разом зі ЗМІ. Вони дозволяють суспільству мати додаткові важелі впливу та контролю влади. Найбільш успішні країни мають велику кількість ГО. Так, у Швеції на 9 мільйонів жителів припадає 17 мільйонів членів громадських організацій. Це значить, що, в середньому, кожен швед є членом 2-х громадських об’єднань.

Громадські організації в сучасному розумінні почали з’являтись після Другої Світової. Частково це були політичні процеси, з метою вивести певні сфери діяльності з-під прямого контролю урядів. Також їх виникнення пов’язане з появою різноманітних фондів, які почали надавати фінансування на проекти різних спрямувань, у першу чергу — екологія, поширення демократичних принципів, розвиток громадянського суспільства. Гроші в цих фондах можуть з’являтись як внески від окремих держав, так і як приватне меценацтво.

Для любителів теорій змов: анонімні шпигуни, біг дата, таємний світовий уряд, масони, оце ось все. Без цього НГО, само собою, не було б.

Чому одні країни або окремі люди готові фінансувати процеси в менш розвинутих сусідах? Причини можуть бути різними. Про екологію все просто: всі ми живемо на одній кулі, і якщо десь щось жахне, погано буде всім. Грубо кажучи, те ж саме можна сказати і про інші напрямки. Громадянське суспільство є певним запобіжником від негативних явищ, таких як: війни, бідність, хвороби. А ці причини спонукають уряди тратити гроші на зброю, мігрантів, соціалку. Дешевше допомогти сусіду, ніж розгрібати потім його проблеми, які раптово виявляться і твоїми також. Криза мігрантів в Європі — яскравий тому приклад. Один долар, вкладений в освіту, культуру і розвиток, може через десять років зекономити тисячу на зброї та інших неприємностях. Є тут, звісно, і комерційна складова — вигідніше мати сусіда, у якого середня зарплата 500 євро, а не 100. Просто тому, що він у тебе більше купить в такому разі.

Чому сюди попадає велосипед? Популяризація велотранспорту приносить прямі вигоди: економія та раціоналізація міських бюджетів, зменшення витрат на медицину, підвищення соціальної відповідальності громадян. Та, кому я пишу — про плюси велосипеда ви всі й так знаєте 🙂

Особливості громадського активізму в Україні

В Україні до громадських організацій особливе відношення. З одного боку, досі сильні радянські стереотипи. Тоді можна було вступити в партію, комсомол, профспілку — і все воно перетікало одне в інше. З іншого боку, в “епоху дикого капіталізму” (яка у багатьох відношеннях триває у нас досі) багато різноманітних діячів маніпулювали і зловживали на недосконалостях молодого демократичного законодавства, в тому числі що стосується громадських об’єднань. Громадські організації створювались для лобіювання або прикриття інтересів конкретного бізнесу, політичної партії чи відмивання та відбілення незрозумілих коштів. Пробували дурити й західних донорів. Як приклад, можна навести недавню історію з краденими велосипедами і ломбардами, коли виявилось, що така собі “Всеукраїнська асоціація ломбардів” має ту ж адресу, що і головний офіс ломбарду, задіяному в скандалі. Такі обставини не сприяли розвиненню довіри до громадських організацій зі сторони суспільства. Також вони суттєво підвищили вимоги щодо прозорості та звітності у міжнародних донорських організацій, для людей, які дійсно роблять корисну роботу (тому зараз чимало часу “грантоїди” витрачають на написання заявок, звітів та різноманітні перевірки, що робить їх роботу надпрозорою, але і менш приємною).

Тим не менше, громадські організації є стовпами громадянського суспільтва, яке ми з вами зараз намагаємось будувати. Тому все частіше замість стереотипних звинувачень і необґрунтованої критики (з якими ми вже якось призвичаїлись жити) ми отримуємо слова подяки і конструктивні зауваження. І це вселяє оптимізм.

Заметили в тексте ошибку? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter.

Богдан Лепявко

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: