Розкажи історію — отримай Julbo!

Про продукцію всесвітньовідомих французів знає переважна частина любителів активних видів спорту. Щеб пак, це компанія з віковою історією, широченним модельним рядом під будь-які забаганки користувача і великим переліком запатентованих рішень та топових матеріалів.

З основних відмінностей варто виокремити суперову оптичну якість лінз та акцент не на більш дешевому полікарбонати, а на передовому полімері NXT.

До того ж, для усіх моделей з роздільним візором Julbo надає можливість виготовлення лінз з необхідними саме вам діоптріями — більше ніяких незручних коригуючих вставок!

Будь-яка модель Julbo може комплектуватись лінзами з різноманітними властивостями, від звичайних затемнених до поляризаційних та суперфотохромів.

А ще, цьогоріч компанії виповнюється 130 років і з такої нагоди українське представництво спільно з Bike in City вирішили провести конкурс, призом у якому і стане пара окулярів від Julbo.

Але потім подумали, що на велосипеді вони будуть не такими зручними як спеціалізовані моделі. Тож переможець отримає змогу обрати з трьох веломоделей:

• Ультрасучасних AeroSpeed
• Легких Aerolite
• МТБ/повсякденних Renegade

Адже у всіх різні смаки і, найголовніше, обличчя. А значить ми ніяк не зможемо точно вгадати, яка оправа сяде на вас якнайкраще 🙂

А тепер найголовніше!

Умови конкурсу

Розіграші зі звичайними репостами сумні та непозбувно бентежні. А тут і приз приємний, і компанія з багатолітньою історією, тож ми вирішили дещо урізноманітнити умови. Механіка наступна:

— необхідно підписатись на сторінку Julbo Ukraine

— лайкнути пост у Facebok та репостнути його до себе на сторінку

—до репосту додати історію (не менше 130 слів) яка повинна містити слова «Повітря, Швидкість, Окуляри, Вибух, Черевик, Сліпота, Висота, 130, Щастя, Рефракція» та хештег #конкурс_julbo

— відправити нам лінк на свій пост через гуглоформу (налаштування приватності у пості повинні бути «для всіх»)

Ми обробимо ці історії, зробимо з них ТОП та запостимо на сайті 1 липня. А через тиждень, базуючись на відгуках читачів та власному почутті прекрасного оберемо переможця. Критерії: оригінальність, цікавість, складність історії. Ніякого рандомайзера.

Переможець отримає можливість обрати з трьох рівнозначних моделей окулярів — Julbo Aerospeed, Aerolite або Renegade.

Ну що, поїхали?

ТОП ІСТОРІЙ НА КОНКУРС

Огнеславік Сова (пост):

Повітря чисте і прозоре. Так і хочеться його пити, ні, жадібно ковтати. І чому? А от полежіть так багато часу десь в чотирьох стінах і зрозумієте…Швидкість, вона була не значна. Але після тривалої перерви здавалось ніби вона надкосмічна. Хотілося їхати так цілий день. На мені були чарівні окуляри. Окуляри моєї мрії. О, дивіться — це ж гелікоптер. Цікаво, куди він полетів. Втім мабудь йому то треба. Продовжую насолоджуватися швидкістю і краєвидами лісу. Пташки співають, сонечко грає крізь листя, вітерець розвіває моє волосся. Волосся? Розвивається? Я що, забула хвостика заплести? Їду, кайфую і «їм» волосся. Все пофіг бо все так добре що…Що це? Вибух? Як? Де? Бачу десь за краєм лісу здіймається лоскуток диму чорного як…втім, це не важливо. Хоча як таке може бути не важливо? Їду в сторону, де по моїм підрахункам стався вибух. Ненормальна. Нормальні люди тікають, а ти їдеш туди — нащо? Черевик. Черевик? Я перелетіла черезрульку. Сліпота на мить. Було трошки боляче. Перевірила відсутність переломів, нові забиття. Наче не сильно впала. Наче все ціле, фух. Дякувати м’якенькій лісовій підстилці вдалося цього разу без травмувань. Полежала трохи, перевела подих і піднялася. Обережно підійшла до винуватця своїх піруетів. Простенький черевик. Щось схоже на берцю зразка української армії чи що. Дивно, але черевик був 41 розміру і майже не ношений. Запахів не приємних не розточував і взагалі був доволі…новенький? Гуркіт. Десь поруч. Треба їхати. Не знаю нащо, але беру винуватця з собою. «Прігодітся». Ілі нє. Ну нє так нє. Їду далі. Ломлю майже по азимуту(тобто прямо через хащі, не шукаючи нормальних шляхів). Ліс скінчився досить раптово і моєму погляду відкрився дивний краєвид. Поле. Майже безкрайнє, хоча мабуть без майже. І поле йде досить стрімко вверх. Такий веселий торчок як раз для мене. Дивний він, але жаги до його покорення додавав той факт що десь там на горі щось диміло. Висота була не те щоб значуща, але підйомчик досить крутий. Вкручувала як могла, але й третини проїхати не вдалося. Чимала перерва у тренуваннях дає про себе знати. Форму треба набирати поступово? Мабуть, але ж душа вимагає аж трясе пригод. Ну от. Інші дві третини шляху на цю «гору» подолала пішки, тримаючись за свого алю-коня. Якась дивна трава колосилася і лоскотала мої ноги. Можливо то пшениця…чи льон…не знаю. Ботанік з мене фіговий, знаю точно як виглядає помідор. Ну як точно…
Наче закинулась на «гору», з горем навпіл. На «горі» були якісь палички натикані. Палички? Альо, які палички? Тижеколог,твою дивізію! Не палички, а..Блін. Не пам’ятаю. Та може це й не вони. Підхожу ближче до однієї з таких паличок. 130. І що це значить? 130й кілометр? Чи висота? Стою-прокрастиную. Запах горілого вибиває мене з моїх думок. Власне я ж тута із-за нього. Озираюсь довкола. Горить! Горить (наче) шмат землі з травою. Поряд мужик стоїть і щось горюче у вогонь доливає. Мені ж вогонь показувати не можна, особливо відкритий…особливо в пожежонебезпечний час і в пожежонебезпечних місцях. А тут поле, трава, сонце і загальна сухість. Купка факторів на мене одненьку впала і…В общім астанавіть мене не змогло ніщо. Мужик злякався мого пів-наукового лексикону і погроз викликати стрьомних людей із стрьомних служб: ну поліцію там якусь, чи інших екологів з пожежниками та податківцями на всяк випадок, бо щастя має буть багато. Мужик дав по ногам і загубився десь в високій траві на іншій стороні «гори». Підійшла поближче і запах горілого змінився на запах смаженого. Смаженого м’яса. Як справжній еколог я.. так би мовити утилізувала його в собі, бо дуже якось почав співати шлунок. Багаття потушене, ой, щось спати закортіло.
*звуки перфоратору*. Відкриваю заспані очі, оглядаю свою кімнату. Блін. Це був лише сон? Шлунок улесливо забурчав. Рефракція. Рефракція? А що це таке. От люблю я коли в голову приходять розумні думки…а от що вони значать думати не люблю. Та і наче багато думати, цей, не корисно і навіть дуже шкідливо.
А от що дійсно цікаво – це що трапилось з чобітком. Хм…

Eugene Pedchenko (пост):

Історія про те після чого я купив шолом.
Будучи впевненим якщо кататись обережно на велосипеді і остерігатись проїжджої частини можна обійтись без шолома, я сильно помилявся. Це був один з вихідних виїздів з товаришем в Голосієво. На вулиці осінь, повітря холодне та вологе, вже опало листя вкривши лісові стежки. Їдемо не поспішаючи, із захисту тільки перчатки і окуляри. І ось, десь в хащах Голосієво нам на зустріч йде пара з собакою. Товариша шавка проігнорувала а от я її зацікавив. Ця падлюка кидається в мою сторону і щось біга біля ніг. Вирішив підняти тапок з педалі і котитись накатом доки хазяїн не заспокоїть несамовиту тварину. Заходячи в поворот трішки загальмував переднім гальмом, велосипед починає сунути по листю, швидкість наче не велика. Розумію що буду падати, адреналін в крові вже грає, ловлю відчуття ніби час уповільнюється, до ФПС так 130. Згадав як вчили на уроках фізкультури робити перакат через плече. Черезрулька, перекат, я лежу, сліпота. Повертаю голову і бачу в 1 сантиметру від ока арматуру що стирчить з залізобетонного блоку, і розумію що приземлився дуже поруч виском від неї. В голові вибух емоцій. Потрібен шолом, бо так наступного разу може не пощастити.

Потім поїхали мити велосипеди на мийку самообслуговування. На сонці з роспиилиних в повітрі крапель грає веселка, така краса, а всього-на-всього рефракція.

Олег Муравицкий (пост):

Ми домовилися з кумом
покатать у вихідний.
Зустрічаємося вранці,
я у формі весь такий,
плюс шолом і ОКУЛЯРИ.
Кум же ці аксесуари
за потрібне не вважав,
все життя без них катав.
Рушили, набрали ШВИДКІСТЬ,
попереду — ВИСОТА.
Видряпалися на гору,
вниз помчали — красота!
На тій швидкості ПОВІТРЯ
важкувато розрізать…
Раптом звук, неначе ВИБУХ,
потім кум волає «Б…ть!»
Обернувся — кум в кюветі,
тільки ЧЕРЕВИК стирчить.
Під’їжджаю: «В чому справа?»
Кум відповіда за мить:
«Розігнався дуже швидко,
аж назустріч щось летить!
Хрущ у око, наче куля,
на хвилину СЛІПОТА…»
Та, на ЩАСТЯ, все минулось,
інвалідом кум не став.
Недарма ж я в окулярах
всюди їздити почав:
якось їхав лісом — в очі
купу мошок назбирав.
Ці 130 слів — то байка,
але в неї є мораль:
не купуйте окуляри…
якщо вам очей не жаль.
P.S. Дуже щиро вибачаюсь,
Шановна редакція,
що не зміг ніде приткнути
те слово «РЕФРАКЦІЯ».

*Всі події вигадані, будь-які співпадіння — випадкові. Ні до, ані під час написання твору жоден кум не постраждав 🙂

Александр Казанец (пост):

«»воздух, скорость, очки, взрыв, башмак, слепота, высота, 130, счастье, рефракция»»

в общем, хлопцы, поведаю я вам страшную историю. Произошло это еще до царя гороха, когда земля была плоская, а джек воробей…капитан джек воробей ещо не нашел сундук мертвеца. Мало кто выжил после этих ужасных событий, а те кто выжил зареклись унести тайны этой истории с собой в могилу (ну кроме меня, естесн).
Начиналось всё (как обычно бывает в таких историях) в небезызвестном портовом трактире «байки в сити».

_Воздух_ здесь всегда особенный, пьянящий. Везде мелькают знакомые лица и сложно как-то соскучиться, все что-то обсуждают, общаются, иногда дерутся, а он уже кто-то в пьяном угаре уже кому-то рьяно что-то доказывает, пока в темном дальнем углу с веселыми ухмылками сидят парочка троллей (поговаривают местные, что одного из них зовут АмерсУН). А еще здесь легко найти команду для далеких плаваний и странствий. Стоит лишь упомянуть о несметных сокровищах. Люблю это место.

Все шло своим чередом до того страшного дня, дня Х.

В этот день был тропический шторм, все пираты и просто гости трактира собрались у огня в ожидании мэра, который должен был обьявить что-то важное. Кто-то нервно тихо молчал, у бригадира Котяры тряслись лапки, а местный мастеровой Шокован с задумчивым видом уже подсчитывал потенциальные денежки после урагана. Внезапно, разрывая тишину, слышится громкий грохот
двери и с огромной скоростью в трактир вбегает господин Воевода и едва отдышавшись ошарашивает всех новостью:

— шановнэ панство! На нас наложили прокляття! И единственное спасение — это примемение артефакта под названием _очкі_! Тот, кто ими завладеет, будет амбасадором (это что-то типа мэра, только в два раза круче и на всю жизнь) и спасет этот город от погибели Их можно найти…

*перебивает капитан Шварцмен*

— у того странного деда алі ексресовіча?
— НІ! В пещере острова в глубінах джунглєй, которые называются БОЇРКА!

Все в трактире охнули, потому что каждый знал, что поиски священного артефакта очкі будут полны смертельной опасности с огромными толпами людоедов и русалками с детскими голосами на обманчивых ухоженных тропах, но выбора у них не было.

Неожиданно слышно голос из угла от одного из троллей:
— я вас поведу!
в ответку кто-то крикнул из толпы:
— а хрен тебе!
и понеслась…

Самые хитрые под шумок один за одним побежали на поиски артефакта в одиночку. Первым был паучок на зельоном кандондейле. Сзади увязался бант (до сих пор не знаю, хто это, но говорят норм чел). Еще в толпе урвавших заметил боцмана Qdn (капец странный тип с душой художника, но это не точно). Что происходило далее — трудно описать словами.

Ураган все усиливался, людей в трактире становилось все меньше. Все ушли на поиски священного артефакта.

Я решил не стоять в стороне, собрал команду смелых ребят и тоже двинулся в путь во имя спасения нашей деревушки ( на самом деле хотел урвать себе амбасадора просто).

Шли мы долго, всё глубже в лес. Порой рядом были слышен шум других команд. Это придавало уверенности и спокойствия. В глубине леса были замечены следы борьбы между лидерами. По всей видимости не только мне хотелось очень спасти город (ага, а вы сразу поверили). Идем неспешно дальш….

ТРАХБАБАХ!!11

Это был _взрыв_. Сначала все подумали, что это взорвалось колесо на повозке неподалеку, но после того, как одному из наших ребят под ноги упал кусок разорванного _башмака_, мы поняли, что всё гораздо серьезнее, чем казалось на первый взгляд. Я предложил сходить в сторону происшествия и проверить, может кому-то нужна помощь. Все согласились и мы выдвинулись.
Приближаясь к месту взрыва мы всё глубже заходили в странные болотистые чащи с странным газом, который щиплет глаза. Когда мы практически доходим до места происшестви и уже слышим стоны пострадавших, идущий впереди человек начинает интенсивно тереть глаза, с криками «я ничего не вижу! Я _ослеп_! Я О С Л Е П!!!11″… Группа в панике разбегается куда глаза глядят (а глядят они уже крайне плохо). Я остаюсь один, среди леса, без команды, без ориентиров, глаза всё больше щиплет…надо что-то делать…

Случайно на периферии замечаю какой-то странный свет на приличной _высоте_. Если это кто-то подает сигнал, то делает это крайне вовремя. Я двинулся в сторону света. По ощущениям это было метров так _130_, может больше. Мне уже в тот момент было всё-равно, ибо я хотел уже просто выжить. Странный газ постепенно уходил, но дождь с ветром всё так же не давали спокойно идти дальше. Я всё шел, шёл, шёл…. а свет был всё там же и не приближался, а силы всё уходили и уходили. В какой-то момент начал терять ощущение реальности и плавно переходить в _рефракцию_ (это такая штука, когда наступает дзен после того, как совсем накрыло).

Странное тепло, которое плавно распространялось по всему телу, вызывало ощущение _счастья_, безмятежности и радости. Я почти оставил этот мир, если бы бант, который не только нашел артефакт, но и спас мою душонку когда та уже собиралась..ну вы поняли.

Многим морякам и пиратам не удалось выдержать эту схватку с стихией и мистикой. Те же, кто таки смог, будут вечно помнить об этих ужасах и молчать. А меня будут тыкать носом и говорить, что я это всё выдумал, но вы то знаете, где правда…

Алюминь.

Михаил Игнатенко (пост):

31 грудня якогось там року. 21 рік. Пилипець, г. Гимба. Беккантрі. Підйом. Піт. ЗАпах поту. Крок за кроком. Пухляк. Стежка. По пояс в снігу. Висота +/- 1100м. Вершина. Сонце. Килим хмар знизу. Килим хмар зверху. Ти між ними. Промені. Рефракція. Краса. Просто безмежна краса. 130 грамів шоколаду. Чай. Смакота. Нірвана. Тиша. Вітер. Спокій. Нові сили. Застібнутий черевик. Спуск. Швидкість. ПАУДЕР!!! Здоровенна камінюка. Дроп? — Дроп! Страх. Аденалін. Повітря. Політ!!! Контруклон. Яма на приземці!!! #$@яяяя!!!! Удар! Вибух….. Колінами в голову. Окуляри. Кров. Око… Чи ціле око? Сліпота?….. Страх. Відчай. Сніг. Холод. Перший погляд. Гуля розміром з око. Розсічена брова. Щастя!! Очі цілі! Я бачу! Яке ж це щастя!!!! Дзвінок. Рятувальники. Ноші. Спуск. Новий Рік… Робота. «- Гарно погуляв? — То я собі сам коліном! — Ахахаха!!!, Крута казочка».
Фрірайд на все життя в твоїй душі.

П.С. Фоток рефракції на вершині і розбитої пики внизу немає, втрачені в бурхливих змінах телефонів і компів. Але історія на 100% правда. Хороший райдер — старий райдер. Ride safe and smooth!

Maksym V. Pokrepa (пост):

30 липня 2016, Вишневе, ранок, будильник, ліжко, ноги, підлога, цензура, умитись, рефракція, лінзи, кава, сніданок, байк, перевірка, шолом, окуляри, вихід, повітря, зустріч, очікування, клуб, Cherry Sport Club, клабери, велосипедисти, дерево-велосипед, Woodrover, збір, ціль, музей Кличка, старт, пульс, 130, швидкість, Комарова, ями, швидкіть, інтервали, вибух, потужність, пульс, 180, розриви, швидкість, добираю, ями, відстань, близько, пульс, 190, швидкість, 36, занадто, гальма, різко, потужність, мить, катапульта, висота, руль, асфальт, небо, голубе, невагоме, черевик, асфальт, сірій, твердий, коліно, стегно, ребра, плече, зупинка, пече, тече, клабери, допомога, байк, цілий, головне, «поребрик», сижу, шок, сижу, рани, обробка, чекання, ціль, зуби, зчепив, їхати, тяжко, дихати, їхати, повільно, доїхати, доїхали, ціль, щастя, музей, презентація, фільм, прожектори, сліпота, тимчасово, екскурсія, фото, фото, фото, цікаво, захват, завершення, вулиця, телебачення, інтерв’ю, показово, катати, камера, сюди, туди, коло, нагадування, ребра, недовго, нарешті, кволо, потроху, додому, гуртом, дякую.

Galla Po (пост):

Раз пацани сказали шо надо, а папка мамі нові очкуляри (читай окуляри) не купить, значить надо.
Всьо почалося з чудового ранку 130 дня від Нового року, а саме 10 травня. У повітрі пахло щастям, гівном і молоком.
Щастям — від того, шо наконєц-то виспалася. Гівном — від того, шо моя 38 днєвна доця напурделякала купу, як 38 річний дядько. А молоком….ну, то тіко молоді батьки зрозуміють, чого мамки пахнуть молоком сильніше, ніж діти гівном.
Так от, знаходячись серед благовоній усього вот етого вот і розглядаючи на стіні постер Пінк Флойду, отой такий гарний, де рефракція розбиває чорну діру у всілєнной, я думала про то шо було б чєртовські не погано сходити на Украбіллі Вибух і встряхнути своєю майже 30річною старіною. І так мене одолала та сліпота бажання поврекатися, шо аж на очі не бачила. І з неймовірною швидкістю підірвало мене з ліжка і давай шукати свої кріпера (черевики такі кумедні), але… все сталося як у тій пісні «она хотєла даже повєсітся, но інстітут, екзамєни, сесія..». Запах молока й гівна повернули до реальності буття…

Так от, шановні велозадроти, якщо ви думаєте, що писати у велоспільноті можна лише про красу польоту на нєіпічєской висоті чергового дьортового-трюку, то значить ви ще не батьки. Насолоджуйтеся вільним часом і задротьте далі. Бо, навіть самий заядлий велосипедист, стаючи родітільом думає лише про молоко і гівно 😄

Денис Торгуд (пост):

Как и два года назад на 4 этап ЛКУ из харьковской жары я на 2 дня удрал в приятную прохладу. Город правда другой, но по прежнему дождь, забрызганный грязью после прикатки велосипед, переживания насчёт завтрашней погоды и состояния трассы, костёр около палаток, свежий воздух, вечерние разговоры и просто ощущение свободы и счастья вдали от проблем, работы, компьютеров, спешки, сомнений — есть чёткий план на два дня и бонусом к этому два вечера чтения в поезде. В конечном итоге мне удалось одолеть последние 130 страниц, на которые не мог найти время после поездки в Винницу.
На удивление субботний дождь на трассе сказался в положительную сторону — вся сыпуха была отлично раскатана и скорость после спусков уже так не падала на новых участках. С погодой организаторы договорились, разве что для моего фотоаппарата не всегда хватало света. Немного боялся, что очки будут запотевать, но они справились. И только когда с солнечной поляны заезжал в лес секундная слепота заставляла немного сбавлять скорость. Ну и конечно вщелкнуть ботинок забитый грязью в педаль — то ещё удовольствие.
Организация гонки была на высоте и даже небольшой дождик на награждении никому не испортил настроения и взрыв аплодисментов встречал призёров каждой категории.
Всегда очень приятно приезжать в новые города, правда в этот раз у меня посмотреть его не получилось, но зато провожало меня чудо рефракции — радуга, так что жду когда представится следующий случай посетить Ровно.

Olena Shylo (пост):

Яке то щастя влітку летіти скрізь повітря на вибуховій швидкості в окулярах julbo. Черевички сильніше натискають на всі педалі, то піднімаючись вгору до неймовірної висоти, то пірнаючи вниз до самої низини. На вершині 130 завжди лежить сніг, під сонячними променями він може призвести до сліпоти. Але мої очі в надійному захисті хештег #конкурс_julbo. Так минає мій вело день у потоці повітря. Внаслідок рефракції захід сонця приходить пізніше, порівняно з тим, якби не було на нашій планеті Земля атмосфери. Це явище надає змоги ще довше милуватися навкруги краєвидами рідної Україні.

Константин Шабалин (пост):

Я дивився на свої криві ноги, ну взагалі то вони нормальні, то все, кажучи по вумному- Рехвракція, якось так. Згадав той момент з «Мене звуть Ерл», коли вони думали на ту рефракцію, а там була інхвекція. Буе. Якби то я свій палець таким побачив, то в мене був би вибух моску. Ні черевик не одягнеш ні в двері до друзів не постукаєш, яка прикрість.
Я зняв окуляри та відклав книгу «На висотах твоїх», Артура Хейлі. Будь то висота польотів та аеропортів, чи багатоповерхових готелів чи ось політики, він як завжди лізе за лаштунки ще однієї прохфессії, шоб донести до нас її проблематику. Не краща його робота, ніякого ковтка нового повітря не побачив. Але про багатьох сьогочасних письменників зараз думки, шо вони, як той Мак Квін із «Тачок», закривають очі перед своїм ноутом і повторюють — «Я- швидкість, я- швидкість…». І нумо строчити казна що, здебільшого про попаданців та альтернативну історію… Глянув на годинник, йшла 130 хвилина мого щастя. Взагалі то щастя вже не було. Вже давно не було. Вже більше години. Мене оточили жовті квіточки, схожі на лютиків, ну тих, що куряча сліпота в народі називають. Вони мені набридли, до того ж було холодно і липко. Бо одне діло лежати в гарячій ванні з піною і книгою, і зовсім інше злити воду і зостатись в залишках тієї піни… а води то знов нема, змитися нічим!
Але ось щось забурчало, зашкварчало, маю надію! Зустрінемось після моєї зустрічи з управдомом, через «від 3 до 5, за пом’якшуючих обставин…» 8)

P.S.
Очки Julbo, они про велосипеды, серфинги и САПы и конечно альпинизм. Очками для альпинизма и знамениты наверное больше всего, их модель Вермонт была во многих фильмах, её носил Чарли Шин в рокерском фильме «В погоне за тенью\ Вне закона» и шериф из Коэновского «О, где же ты, брат?». Хорошие стёкла, но дали условия… бес проиворечия… шоб не так, как у всех и т.д… 8)

Yevgeny Lazorenko (пост):

Травень. Вечір. Квіти.

Отже, сиджу я і чекаю на вітер, на той самий свіжий ковток Повітря, який так наповнить мене жагою та бажанням творити, що жоден Вибух не зможе мене зупинити!
Час минає, а він на нас не зачекає, йому байдуже, що ти відчуваєш, не знайдеш ти слів, щоб Його задовольнити. Залишається тобі — лише жити!
Да так прожити, щоб кожна мить була варта знайти своє відображення у вирі нескінченному думок…
Але, мій друже, будь обережним, тобі завжди буде мало, а в цих перегонах твоя Швидкість буде лише зростати.
І ось, ти, на Висоті, ти стільки працював над тим, що називаєш “Щастям”: на тобі гарні Черевики, великий будинок, преміальне авто, вродлива жінка й діти але все-одно тобі чогось не вистачає. І чого саме — ми обидва знаємо. Адже побачивши їх колись — не забути тобі їх ніколи. Окуляри, що так конче необхідні тобі, ті самі рятівники, що сховають твоє дзеркало душі від злих поглядів і думок, яких так достатньо навколо тебе…
І не страшна тобі Сліпота, бо захист твій очевидний. Живи, немов Рефракція світла, і жодному середовищу тебе не зупинити, можливо надломити, но ніколи не зупинити! Бо захищений ти законами — збереження енергії й імпульсу!
То ж не зважай, скоріше окуляри одягай і вперед, горизонти нові відкривай!
130 років тобі прожити і ніколи не журити!

Alexander Krashtan (пост):

Велосипед для міста. Авто за межі.

«Мені зручно!» — каже автомобіліст з лівого берега, шукаючи свій правий черевик. Він поспішає на роботу вранці і планує з’явитись на Хрещатику вже через 15 хвилин. Адже, якщо втопити 130, то можна і швидше!

Це, ймовірно, якась дивовижна рефракція рожевих окулярів, які надягають водії. Бо треба бути сліпим, щоб не побачити: не марафони і не змагання зі святами зупиняють місто. Це кожен день роблять автомобілі.

Саме авто в центрі міста поплюжать і повітря і швидкість руху!

На щастя, одне рішення відоме: велосипед.

Є багато причин не користуватися велосипедом в мегаполісі. Інфраструктура, екологія, повітря, соціальний статус, забобони, зима та відсутність душа, — розповсюджені відмовки.

Про лінощі навіть не треба згадувати.

Проте, найчастіше, всьому заперечує страх. Саме страх встановлює правила, не дає рухатись далі відомих меж, відмовляє робити незвичне і незвичайне, забороняє мізкувати про нові можливості, замикає людей вранці в автівках та приклеює звички.

Страх — хитрун.

Він живиться самим життям. Він обожнює тих, що пливуть за течією. Страх саджає їх в автокрісло, мов немовля, замикає двері, дає чашку кави, вмикає музику і майстерно створює ілюзію свободи.

Сумнів з’явиться пізніше, коли місто зупинить авто, оточивши такими ж залізними коробками. Воно, як дресирувальник, не дасть можливості ні поїхати, ні піти і змусить жити за своїми правилами.

Може здатися, що «люди в машинах» вільні, але ця свобода дуже обмежена та вимірюється в літрах бензину і розкреслена пунктиром розділових смуг.

Проте, все можна змінити, а страх подолати.

Почати найкраще, відвідавши серію занять під назвою @Крізь місто від Київська сотка.

Набувши цей досвід, навіть сумний водій, стрибне з висоти свого уявного статусу і зможе відкрити для себе вільний рух містом.

Прорізавши одного разу гострим двоколісним лезом повільний м’якуш міського трафіку, він рушить шляхами, де еволюція ще не вибухнула різнокольоровими барвами сітібайків та дивовижними візерунками велошляхів.

Він стане вільним і зупинитися вже не зможе.

P.S. Якщо ви маєте велосипед Україна, тоді зараз саме час змастити його ланцюг та готуватись разом з нами, щоб стартувати Автентичні велоперегони «Київська сотка 2018» на «Українах»

P.P.S Чи маете ви цей страх? Протестувати себе легко. Можна у вихідний день рушити своїм звичним маршрутом на роботу (працювати не обов’язково!). А якщо потрібен байк, то можна взяти навіть прокатний nextbike.ua (я на такому проїхав навесні Львівська Сотка. Осінь і поїду знов, бо доволі зручно)

Ну що? Яка історія вам найбільш довподоби? Пишіть у коментарях тут чи на Facebook!